Рік тому вони круто змінили своє життя: вирішили стати на захист наших прав і допомагати людям. Вони пройшли виснажливий відбір, опинившись серед кращих. Колишні водолази, військовослужбовці, танцюристи та навіть пивовари полишили все, вбралися у форму і поповнили лави нової патрульної поліції.

Ким працювали до цього і як зважились на кардинальні зміни у житті? Про це та інше у черкаських поліцейських дізнавався журналіст Zmi.ck.ua.

Роман Присяжненко: “Всі мої друзі дивуються, як звичайний вчитель потрапив до поліції”

Роману Присяжненко – 25, він народився та виріс в Черкасах. З дитинства любив танці. Маленького Романа батьки віддали до дитячого ансамблю "Світанок" ще у другому класі. З того часу хлопець не уявляє своє життя без танцю. Власне тому й майбутній ВНЗ обирав, розраховуючи продовжити заняття хореографією. Так Роман опинився у відомому народному самодіяльному ансамблі "Черкащанка", що діє при ЧНУ ім. Богдана Хмельницького.

Хлопець вступив до інституту фізичної культури, а паралельно продовжував танцювати. Хореографія стала справою його життя. Роман вісімнадцять років присвятив танцям й надалі не збирається відмовлятися від свого захоплення.

"Для мене це дуже цікавий досвід: дружній колектив, виступи на публіці, навички акторської майстерності", - пояснює Роман Присяжнюк.

Окрім танців, молодому чоловіку по душі ще й спорт. Заняття фізичними вправами приносить не менше задоволення, аніж виступи на сцені. Отож, після закінчення навчання в університеті Роман почав працювати. Каже, що сам вибрав навчальний заклад і пішов туди викладати фізкультуру. Потому два з половиною роки працював в школі-інтернаті з розумово-відсталими та слабозорими дітками. Не виключає, що, можливо, й лишився б на колишній роботі, утім перспективи там відсутні.

"У школі все одноманітно, кожного дня виконувати одні й ті ж вправи не цікаво. Крім того, я й через десять-п’ятнадцять років все одно залишуся вчителем. Перспективи росту немає. Я не люблю залишатися на одному місті і до будь-яких змін у своєму житті завжди ставлюся позитивно", - переконує хлопець.

Нині Роман задоволений своєю новою професією. Колишній викладач фізкультури впевнений, що зважився на правильні зміни у житті. Зараз, каже, кожного дня йде на роботу з радістю.

Віктор Дашковський: "Чоловіки у формі наймужніші, вони забезпечують мир та порятунок людям"

Вікторові Дашковському - 25, він народився у місті Золотоноша. Хлопця виховувала лише мама. Тому Віктор змалку мріяв бути взірцем, прикладом для наслідування. Каже, в дитинстві дуже хотів бути офіцером. Тим більше, що чоловіки у формі наймужніші, адже забезпечують мир та порятунок людям.

Отож, коли постало питання вибору майбутньої професії, Віктор вирішив поступити до колишньої Академії пожежної безпеки ім. Героїв Чорнобиля (нині Черкаський інститут пожежної безпеки). Там він отримав дипломом з відзнакою і став справжньою гордістю для мами.

Опісля пішов працювати водолазом-рятувальником в Черкасах. Робота хлопцеві подобалась. Каже, професія рідкісна, можливо, навіть екзотична.

"Завдань у водолаза багато. Це не лише пошуки потопельників, як хтось міг подумати. Хоча, насправді, й таке доводиться робити. Сказати чесно, в такі моменти трохи моторошно", - зізнається Віктор.

Утім, працюючи водолазом, хлопцеві також доводилось постійно відслідковувати діючі пляжі, вивчати річковий рельєф, обстежувати гідроспоруди та акваторії. Однак, амбіції Віктора, бажання розвиватися, досягати успіху, бути корисним для людей ця робота не задовольняла.

Нинішній патрульний пригадує, за час служби було усякого. І порятунок людей, життя яких висіло на волосині і штрафи за адміністративні правопорушення. Але щоб не робив, каже, відчуває, що йде правильним шляхом. Ця думка й надає сил для нових досягнень.

Антон Радько: "Ми намагаємося змінити Черкаси на краще"

Антон Радько родом з Івано-Франківська, в дитинстві хлопець разом із сім’єю переїхав на Черкащину, в село Червона Слобода. Нині хлопцеві 24 роки і він має освіту пивовара-винороба. Антон вже встиг попрацювати за спеціальністю на місцевому горілчаному заводі.

"Мене завжди цікавила інженерія, процеси виробництва, етапи, організація роботи", - пояснює свій вибір хлопець. Окрім того, на колишній посаді потрібно було займатися графікою та кресленнями, а технічний склад розуму Антона таку роботу виконує на раз.

"Люди завжди хотітимуть їсти і пити", - подумав тоді хлопець і вирішив, що його професія буде перспективною та прибутковою. Однак, згадує, що працюючи розумів, свої ресурси використовує не на повну силу. Бажання змінити своє життя, місто та навіть країну стало поштовхом до рішення піти в поліцію.

"Коли подивився, що до нової поліції приходять люди без жодного досвіду у цій сфері, зрозумів, що в мене теж є шанси", - згадує Антон Радько. Молодий чоловік впевнений, що тоді зробив правильний крок, зважившись на участь у відборі.

Нині нова робота поліцейському на радість. Каже, тут почувається комфортно, у своїй тарілці. Зараз хлопець працює і паралельно здобуває фахову освіту. "Я почав навчатися на юридичному факультеті, аби краще розумітися на спеціалізації, якою займаюсь. Мені це подобається, тому прагну бути компетентним з усіх питань", - говорить Антон.

А ще йому до душі фізична підготовка, яка обов’язкова для поліцейських. Розповідає, що скільки себе пам’ятає – любив спорт і намагався покращити свою фізичну силу.

Михайло Жураківський: "Щира дяка – це найприємніша винагорода у нашій роботі"

Михайло Жураківський із міста Чигирин. Згадує, що зі школи дуже любив математику, рахування, і взагалі душа лежала до цифр. Тому, коли прийшов час, хлопець вирішив піти вчитися на бухгалтера – подав документи до Полтавського університету економіки і торгівлі на заочне відділення. А паралельно пішов в армію, дуже хотів служити.

"Мене на службу відправили у місто-герой Севастополь. В армії подобалось, знайшов багато товаришів. Утім, коли почалася Революція Гідності в Києві, увесь наш полк відправили на охорону громадського порядку до столиці".

Михайло пригадує, що тоді був на Майдані від самого початку і аж до 23 січня, коли їхній полк вийшов з Києва тиловою колоною. Хлопці поверталися на службу до Севастополя. Однак, коли прибули на місце, буквально за кілька днів потрапили в оточення так званих "зелених чоловічків".

"Тоді саме відбулася анексія Криму. Ми перебували в оточенні днів сім-десять. Увесь цей час будували укріплення, доводилось спати в бронежилетах. Через те, що наш командир був людиною дуже категоричною, наша військова частина стала однією із останніх, яка, так би мовити, "здалася", - розповідає Михайло.

Опісля хлопців відвезли в Україну. Хоча Михайло пам’ятає, їм неодноразово пропонували підписати контракт і залишитися в Росії (Криму). Але дух єдності й військове братство згуртовували товаришів. Тому майже всі прийняли рішення їхати із півострова на материк, на Батьківщину.

"Хоча кримчани, наприклад, вирішили залишитись в Криму. Хлопці не захотіли їхати з усіма. Там, на півострові минуло все їхнє життя, залишились рідні і знайомі. Тож вони забажали зостатися", - каже Михайло.

А потім усіх товаришів доля розкидала в різні куточки України. Михайла, наприклад, направили разом з кращими продовжувати службу до Запоріжжя, а вже через якийсь час до Бердянську.

"Коли мене перевели до Бердянську, саме почалися бойові дії на Сході країни. Бердянськ – це місто Запорізької області, яка межує із Донецькою. Тому майже з самого початку АТО ми з хлопцями будували блокпости в місті та за його межами, тісно співпрацювали з полком "Азов", допомагали один одному", - розповідає молодий чоловік.

Навесні за місяць Михайло з побратимами звів укріплення і почав нести бойову службу. Каже, тоді неодноразово затримували людей зі зброєю, наркотиками, краденими автівками, вони намагалися вивезти усе це з Донбасу. Утім, військові зупиняли їх, аби зберегти безпеку на мирній території.

"Часто виникало дивне почуття, коли заступаєш на службу і до кінця не розумієш, чи повернешся ти додому живим чи ні, чи останній раз ти з мамою по телефону розмовляв… Було страшнувато", - говорить Михайло Жураківський.

Демобілізацію хлопців тоді перенесли ще на рік. Так Михайло відслужив в армії два роки. А коли приїхав додому після демобілізації, відсвяткував 22-річчя. Каже, це було найприємніше свято за увесь час.

Повернувшись з армії, хлопець спостерігав як формується поліція в Києві, як хлопці і дівчата щиро намагалися змінити ставлення українських громадян до правоохоронних органів, як допомагали людям, викривали злочини, ловили бандитів. Тоді й у Михайла з’явилась думка долучитись до черкаських патрульних.

Загалом, черкаські патрульні переконані, що намагаються змінити Черкаси на краще. Однак не завжди ці зміни сприймаються людьми позитивно. Тому варто, аби пройшов певний час і жителі звикнуть до нового рівня життя, а у місті буде комфортніше жити.

Усі фото надані героями публікації.

Підготувала Альона Гудзенко