366-сторінкова книга “Черкаси, 2016” прочитана. Власне – пережита. Наприкінці, як і годиться, її зміст. Цей суб’єктивний авторський підсумок не міститиме розділів, які комусь видалися б гіднішими виокремлення.

Та мені вкотре вперто не хочеться заносити у “віхи” те паскудство, яке у нас звично називають політикою. Бо що таке політика? За визначенням – “мистецтво управління державою”. По суті – жодне слово не підходить, особливо “мистецтво”.  

Ну та зрештою, у Zmi.ck.ua пригадаємо  напередодні святкування Старого Нового року життя Черкас, 2016. 

Зізнаюся, я не належав до тих майже 30 тисяч виборців, які в жовтні 2015-го голосували за Бондаренка. Більше того, міг би битися об заклад на хрестоматійне поїдання капелюха, чи що ще витратніше – пляшку доброго кальвадоса, що його передвиборні обіцянки залишаться ритуальною безнаслідковою балаканиною. Ну й програв би, буває. Дороги, тротуари, тролейбуси (які за 3,5 роки нарешті подолали відстань у 8 кілометрів від “Азоту” до Соборної), євродвори, зупинки, безоплатний проїзд для школярів і студентів, освітлення переходів та ще чимало “чого такого”, що поліпшило наші життєві умови за межами власних помешкань. “Зачот”, однозначно.

“А ви знаєте, скільки в Бондаренка машин?”, – запитає ушнипливий обивавтель, свідомість якого трохи, але навічно, зіпсована вченням про класову рівність. Чесно – мені байдуже, скільки у нього машин, маєтків, доларів, і тим більше пофігу, чим він причарував Фреймут. Головне – у місті з’явився мер. Однозначно.

 

Потроху, без “чарівних пенделей” з Києва, в роки незалежності черкаські вулиці перейменовували ще з 1993-го. Але роками після – прощання з радянськими назвами видавалося таким собі публічно-топонімічним мазохізмом: довго, болісно і з сумнівним задоволенням для тих, хто не в процесі. Зрештою, дочекалися відповідного указу від головного затійника...

Тепер мешканці будинків, розташованих на понад сотні вулиць та провулків Черкас, живуть за новими адресами. Є серед них повернуті з вікової давнини, є суто місцеві “черкасизми”, є в пам’ять про видатних земляків, про полеглих в АТО воїнів.

Але вдосконалення – процес безкінечний. Була в нас, приміром, ще з 1993 року вулиця Байди Вишневецького, до цього з 1943-го – Свердлова. До нової назви давно всі звикли, про стару вже й забули. Прижилося. Аж раптом – уточнення: Байда – то “погремуха”, а треба солідно, Дмитра Байди Вишневецького. Уточнили. Не минуло й півроку, як нова обгрунтована ініціатива: треба Князів Вишневецьких, бо було їх аж четверо, і всі потроху керували. Випадок, звісно, клінічний, але таблички у Черкасах краще робити як рамочки, в які б можна було запихати картоночки з чинними на сьогодні назвами.

1 березня на площі ім. Богдана Хмельницького відбулася урочиста царемонія складання присяги співробітниками патрульної поліції міста. Всього нових поліцейських було 256 (20 квітня відбулося представлення ще й першої в Україні роти водного патруля із 42 осіб). Власне, на цьому реформаторські приємності й скінчилися, а тому реформу згодом небезпідставно назвуть “вітринною”. Ну а що “за вітриною” – самі знаєте: добрих два десятиліття Україна, а з нею і Черкаси, не знали такого апокаліптичного рівня злочинності, у тому числі і в її найтяжчих проявах. До речі, як де, а тут за дивним збігом обставин кримінальний вал накотився із затриманням наприкінці березня керівника черкаської поліції Владислава Пустовара. Пригадується, завзятий фейсбуківець Аваков зразу “відписався” з обіцянкою й надалі щось там “нещадно випалювати”. Мабуть, не з того боку загорілося.

Не інакше – десь посеред грудня посадовці ОДА написали листа Діду Морозу і забажали даху над драмтеатром. Бо складно пояснити ту впевненість, з якою один з них гарантував накриття вже до новорічної ночі. Але як бачимо, чародій проігнорив гербованого дописа. Не дивно, бо усім нормальним людям відомо, що він виконує лише дитячі бажання.

Одним словом, звести той злополучний дах до 12-го удару годинника знову не вдалося, і  особисто я чомусь ані трохи тому не здивований. Після пожежі 1 липня 2015 року це був вже, щонайменше, третій “гарантований” обласною владою термін виконання першочергових відновлювальних робіт. Про причини не будемо, їх багато: від відсутності коштів до нездоланної перепони під стіною у вигляді квіткового павільйону.

Але до честі посадовців, вони не втрачають надії, що рано чи пізно Дід Мороз зробить виняток зі свого правила. Нехай вже не на цей Новий рік, то хоч на наступний. Кажуть, в канцелярії лежить готовий до відправлення лист із проханням, щоб до Новоріччя-2018 театр запрацював. Мовляв, у рік його 85-літнього ювілею – дуже треба. Як виняток.

23 квітня на Алеї слави було відкрито величний монумент “Борцям за волю України”. 15-метрову стелу вінчає фігура Архистратига Михаїла, покровителя Черкас. Унизу на гранітних брилах викарбувані посвяти воїнам, які відстоювали українську державність в різні історичні епохи. Над пам’ятником працював скульптор Микола Білик, відомий такими роботами як пам’ятники Ярославу Мудрому та княгині Ользі у Києві, Івану Мазепі у Полтаві. Автором усього меморіалу є черкаський архітектор Юрій Калашник.

 

Змалечку Богдан Волик долею не паньканий. Йому лише 13, і з восьмимісячного віку його виховує бабуся. У дитсадку втратив око, через що має інвалідність по зору. З цієї причини однолітки нерідко кепкують з хлопчини, або принаймні – раніше так було, щоразу тим нагадуючи, що мрія Богдана – стати професійним рятувальником – так нею і залишиться. Але й без диплома йому вже доводилося діяти як професіоналові. Рятував кішку, яка видряпалася на таку височину, що гілка вже й під нею самою вгиналася, виносив з води дівчинку, якій зсудомило ногу, а поруч з дорослих нікого не було. Однак, те траплялося влітку, за комфортних для рятувальних операцій обставин.

А ось 15 грудня біля “Живчика” випало рятувати 9-річних Дашу і Машу. Хлопець випадково почув їхню розмову , з якої зрозумів, що ті збираються йти на лід. Попередив, що він ще “не годиться” та й почмимчикував собі далі. А вже за мить побачив, як за кількадесят метрів від берега подружки таки борсаються у воді, чіпляючись за леза криги. Миттєво набрав “101”, кинувся до чагарника, виламав жердину... Одну “екстремалку” витягнув сам, іншою займався вже “дорослий” рятувальник Олександр Запрягайло з викликаної Богданом Держслужби з надзвичайних ситуацій.

За кілька днів двох колег – Богдана і Олександра – у Києві приймав Прем’єр-міністр. Вручив їм іменні годинники та пообіцяв меншому допомогти з операцією на оці. А ща хлопчина донесхочу накатався у метро, про що давно мріяв...

 

Цієї події спортивна Черкащина чекала 16 років. Відтоді як на п’єдестал олімпійського Сіднею-2000 піднімалися наші земляки Валерій Перешкура та Олександр Феденко. І – нарешті!

8 серпня у черговий змагальний день ХХХІ Олімпійських ігор у Ріо-де-Жанейро збірна України здобула свою першу медаль, і виборов її черкащанин Сергій Куліш. З результатом 204,6 очок він став “срібним” у стрільбі з пневматичної гвинтівки на 10 метрів, а результат переможця, італійця Нікколо Кампріані, – 206,1 пунктів. Як бачимо, до вершини не вистачило дещиці. Утім, Сергієві лише 23, а для снайперів це “підлітковий” вік. Ну а свій прогрес у справі колишній випускник ЧІПБ ім. Героїв Чорнобиля під сумнів не ставить. Достатньо сказати, що у Лондоні-2012 Сергій Куліш був 14-м, відтак за один олімпійський цикл він здолав 12 сходинок. Тепер у Токіо залишилася лише одна. Між іншим, за 10 днів черкащанин Валентин Дем’яненко здобув ще одне “срібло” у змаганнях на каное. Все б добре, та виступає він за Азербайджан.

Дев’ятеро земляків захищали спортивну честь країни на Паралімпіаді-2016, троє з них повернулися з нагородами. Так, Василь Ковальчук здобув “золото” зі стрільби, Богдан Кулинич виборов найвищу нагороду у складі збірної команди України з футболу, а легкоатлет Роман Данилюк у штовханні ядра завоював “бронзу”. Вона, як і медаль Сергія Куліша, була першою для збірної України.

 

Наступний пункт – теж з розоряду “новини спорту”. Літо розпочалося приємною новиною з Полтави: перемігши там місцевий клуб, “Черкаський Дніпро” став недосяжним для переслідувачів у боротьбі за “срібло” Першої ліги. Це найвищий результат за всю історію існування в Черкасах професійного футбольного клубу, чи як говорили раніше - “команди майстрів”.

На жаль, згідно запізнілого рішення атестаційного комітету ФФУ до Прем’єр-ліги перейшов лише чемпіон, тобто кіровоградська “Зірка”. І “на жаль” двічі – після такого досягнення, вже у поточному чемпіонаті, “Черкаський Дніпро” загруз у середині турнірки, тож навряд знову претендуватиме на підвищення у класі.  

 

“Влада забула? Ми нагадаємо!” Такий грізний транспарант 1 грудня несли поперед колони активісти останньої на сьогодні революції, аби про її третю річницю нагадати. Краще б не нагадували, бо на те повернуло, що й не революція то була, а всеукраїнський бешкет. Натоптали, надиміли, двері в ОДА повибивали. Нє, мені правонаступники попередньої злочинної влади теж багато чим не подобаються, але навіщо бухло в магазині цупити? Чи “націоналістична сила” з тверезою головою не дружить?

Їй не набридає дивувати. Щороку трапляється щось таке, чого давненько не бувало. Наприклад – землетрус. Нас трохи хитнуло уночі 24 вересня, а до цього ще 4 березня 1977 року. Запам’яталися снігопади на Різдво та перед Водохрещею – тривали по добі кожен і місцями до півметра намело. Теплий лютий з дощами, зате 19-21 березня – знову сніг. Холодний початок літа: 8-11 червня вранці – та сама березнева погода, на стовпчику +10°С, але на базарі повно грибів. Початок серпня – класичний черкаський потоп...

Знавець погоди і мандрівок своїх героїв Джером К’Джером якось примітив, що “погода схожа на уряд – вона завжди не така, як треба”. І то в Англії. Що вже про наш випадок говорити:)

Підготував Борис Юхно

Головне фото - Влада Жаріна