Кожен із нас хоч раз задумувався про рівень життя у своїй країні та як живуть по той бік кордону. Українці у цьому питанні поділились на два табори: "я не покину своєї країни" і "треба звідси давати драла якомога швидше".

За даними Мінсоцполітики, на сьогодні за кордоном працює 3,2 мільйони українців і з кожним днем ця цифра поступово збільшується, повідомляє видання "Вичерпно".

Консультант з міжнародного працевлаштування Ярослав Мазур розповів, що до цього часу найбільше українських громадян працюють у Росії, але тенденція йде на зменшення, тобто все більше українців виїжджає з Росії та їдуть на заробітки в Європу, у першу чергу, в Польщу, а також в Чехію, країни Прибалтики, Фінляндію. Студенти на короткотривале навчання виїжджають в Німеччину та Швецію. В середньому з країни виїжджає близько 2 мільйонів українців. У минулому році лише в Польщі було працевлаштовано близько 1 мільйона українських мігрантів.

Із 100 % заробітчан, які їдуть за кордон у європейські країни, 5-7 % залишається на постійне проживання. У Канаді ж залишається 70 % українських мігрантів.

Після переїзду мігрант має адаптуватися до життя в чужій країні за іншими правилами. Найважливішим чинником є дотримання законодавства. Менш офіційним, та не менш важливим фактором залишається адаптація до навколишнього середовища та місцевого населення. Ми поцікавились у черкащан, які працюють за кордоном, як живуть люди в інших країнах та чим інші національності відрізняються від українців. Розповіді черкащан дивують та примушують замислитись над нашим стилем та рівнем життя.

Інна Голосінська, 22 роки

США (Бостон), проживає в країні 2 роки

Приїхала за програмою обміну, вивчає мову і бізнес-менеджмент

Причина виїзду

Рішення виїхати закордон було авантюрою. Одного дня подруга запропонувала поїхати з нею в США на літо. План був такий: вона їде за програмою "Work and travel", а я по "Au pair" (ця програма на рік, направлена на вивчення мови і пізнання культури країни зсередини. Вона передбачала проживання в сім’ї і 45 годин на тиждень догляду за дітьми). Врешті, вона залишилась, а я поїхала.

Стиль життя

Американці та українці кардинально різні. Американці дуже прості. Вони обирають комфорт. Тут дівчину слов’янського походження на вулиці видно одразу. Вона 24/7 виглядає так, начебто йде на світський захід. Американці 80% часу проводять в комфортному одязі. Кросівки та спортивні штани/джинси — те, що частіше за все носять люди. По зовнішньому вигляду тут складно відрізнити багатих і бідних. Вони не надають перевагу матеріальним речам, вони вкладаються у враження.

А ще американці завжди посміхаються (незважаючи на те, що в них на душі), дуже привітні і люб’язні. Якщо американець зачепить вас легенько корзиною в супермаркеті, він 3 рази вибачиться. Американці вітаються навіть з незнайомими людьми. Тут сказати "Хай!" людині, яка просто подивилася тобі в очі — звичайне діло.

Рівень життя американців значно вищий. Поняття "середній рівень життя" тут і в Україні кардинально відрізняється. На мою думку, основний секрет успіху в тому, що в Америці всі люди з народження привчені: "Є правила, є закони, є норми. Жити треба, керуючись ними». Американці не йдуть проти системи, не намагаються "обігнути" правила. Кожна людина (від прибиральниці до Президента) сумлінно виконує свої обов’язки. Кожен має те, що заслужив своєю працею. Всі розуміють, що нічого з неба не падає. Американці сплачують податки близько 20-30% від зарплати, але всі розуміюсь, що тому є результат: дороги ідеальні, вулиці чисті, взимку снігу на дорогах немає, а якщо ти подзвониш "911", то потрібна тобі служба ("швидка", поліція, пожежники) приїдуть до тебе за лічені хвилини. Американська система як великий годинник.

А як же Україна?

На даний період мого життя мені тут комфортно. Сумно лише через те, що сім’я знаходиться на іншому континенті. В Україну повернуся як тільки візьму для себе весь досвід з цієї країни, який мені потрібен. Хотілося б привезти все найкраще на Батьківщину і покращити рівень життя вдома.

Сергій Піка, 22 роки

Польща (Люблін), Словаччина (Братислава), проживає за кордоном 1,5 роки

Працює монтажником

Причина переїзду

Першочергово їхав за кордон у пошуках роботи, адже в Україні не міг знайти гідно оплачувану роботу, заробітної плати вистачає лише для того, щоб прожити від місяця до місяця.

Стиль життя

У порівнянні з українцями, словаки відчувають себе спокійніше, врівноваженіше, привчені до чесності і виконують абсолютно всі правила, зазначені керівництвом. А от самостійності та креативності їм явно не вистачає. Люди звикли жити на ті кошти, що отримують, адже на них ти дійсно можеш дозволити собі багато чого, тому і життя їх не примушує включати режим виживання, як в Україні. Українці, у свою чергу, набагато працьовитіші та підходять до вирішення проблем різностронньо. Ми цілеспрямованіші, але нам не вистачає дисципліни. На мою думку, нам потрібно повчитися у словаків дотримуватися законів, але щоб їх дотримуватися, потрібно їх змінити.

У Польщі відношення до українців було дещо зверхнє, і відчував я себе дійсно як на заробітках. В Словаччині ж інша ситуація. В цій країні багато працюючих іноземців з різних країн: серби, угорці, чехи. Тому в цій країні я почуваю себе як вдома, люди приязно відносяться як на роботі, так і просто на вулиці. Про відчуженість навіть і мови немає.

А як же Україна?

Більшість людей, які приїхали в Словаччину працювати, хочуть там залишитись. Дехто, влаштувавшись на роботу, згодом забрали всю сім’ю. Чи хочу я жити в Україні? Звичайно. Я не знаю, де буду завтра, але із впевненістю можу сказати, що, зрештою, повернуся жити на Батьківщину.

Світлана Стеценко, 53 роки

Італія (Сесто Ултер’яно), проживає в країні 5 років

Працює доглядальницею людей похилого віку

Причина переїзду

Я поїхала на заробітки як всі звичайні люди. Увесь час працювала у сім’ях, доглядаючи похилих людей. Займаюся цим і зараз. Перші місяці адаптації проходили складно. Було дуже важко призвичаїтися до побуту та комунікації з місцевими через незнання мови, але італійці терплячі люди. Завжди допомагали, підказували, пояснювали. Зараз, коли вільно володію мовою, труднощів не виникає.

Стиль життя

За всі 5 років ніколи не помічала на вулицях міста п’яних людей, таких там зневажають. На вищому рівні проводиться сортування сміття, скрізь якісні дороги, транспортне сполучення. Хороше й соціальне забезпечення. Наприклад, італійці можуть отримувати 3 пенсії одночасно: соціальну, по інвалідності та пенсію одного із подружжя у разі його смерті.

Важливо, що для іноземців в місті є спеціальні медичні клініки, у яких обслуговують безкоштовно. А в період пошуку роботи рятують карітаси – столові для іноземців, у яких можна поїсти теж безплатно.

Та найбільше мене здивувала ввічливість італійців. У кав’ярні тобі якісно нададуть послуги, на вокзалі проведуть, якщо ти заблукав. Не зустрічала людей, які до тебе зверхньо віднесуться, які тобі не допоможуть. Навпаки, завжди мала підтримку. Вразило ще те, що італійці вміють жити, не поспішаючи. Працюють розмірено, завжди мають час на відпочинок. У вихідні дуже багато людей виходять у парки, до набережної й прогулюються сім’ями, або ж відпочивають у кав’ярнях. А в нас летять завжди скрізь, кудись поспішають.

Багато чого хотілося б перенести в Україну, у першу чергу, хочеться зміни поведінки українців. Не вистачає нам ввічливості та толерантності. Мені є з чим порівнювати, в Італії ти менш роздратований чимось, менш засмучений.

А як же Україна?

В Італії відчуваю себе серед своїх. В Україні ти вже не знаходиш себе. Та й відповідність цін і вибору товару, обслуговування у різних сферах теж бажає залишатися кращим. В Україну дуже хочеться повернутися, але страшно залишитися без копійки у кишені. Тому у цьому питанні я поки що стою на роздоріжжі.

Сергій Пресняков, 27 років

Китай (Пекін), проживає в країні 8 місяців 

Працює вчителем англійської мови

Причина переїзду

Бажання виїхати за кордон виникло спонтанно та має комплексну характеристику: хотілося не лише заробити грошей та побачити країну, а й вчитися чомусь новому, випробувати себе, перевірити свою самостійність та відповідальність. 

Стиль життя

Китайці значно відрізняються від українців: вони дуже повільні і люблять робити все в останній момент, ніколи не попереджають про щось завчасно. Всі, від малого до старого, постійно в телефонах, грають в ігри. Також китайці дуже люблять поїсти, особливо гостру і жирну їжу. І при цьому кажуть: «Я не голодний, я просто хочу щось їсти». Особливо мені не подобається їхнє надмірне лицемірство.

Вразило, що у 22-мільйонному місті, яке в 16 разів за площею більше Києва, дуже багато поліції і камер, тому майже скрізь порядок, все злагоджено працює. Мінусом є дуже погана екологія, через смог постійно ходиш у ватно-марлевих пов’язках, тому як повернусь додому, буду більше цінувати українське повітря.

А як же Україна?

Чи хочу я в Україну? Скоріше за все так, сумую час від часу за рідними, друзями, але почуватися в Китаї своїм — це щось фантастичне! Люди фотографуються з тобою, хочуть товаришувати і всі постійно звертають увагу на іноземців, адже ми відрізняємося зовнішністю.

Ірина Коломієць, 52 роки

Бельгія (Антверпен), проживає в країні 5 років

Працює у сфері продажу жіночих аксесуарів

Причина переїзду

Виїхати за кордон спонукало перш за все бажання жити добре й комфортно та забезпечити саме такий спосіб життя своїм дітям. На жаль, в Україні зробити це з кожним роком стає все важче.

Стиль життя

Країна вже ніби і знайома, але щороку змушує дивуватись своїми особливостями. Бельгія від України відрізняється усім. Тут люди не переймаються своєю зовнішністю. На вулицях зустріти модницю, обвішану брендами, важко. Зазвичай, бельгійки недостатньо приділяють уваги своєму зовнішньому вигляду. У виборі автомобілів бельгійці керуються практичністю, а не маркою та вартістю. Ці люди люблять систему. Вона їм забезпечує навчання, медичну допомогу, дозволяє відчувати себе захищеним у своїй державі. Ви ніколи не побачите, як бельгієць переходить дорогу на червоне світло навіть на пустій вулиці. З малого починається все велике. Вони абсолютно всі дотримуються своїх законів, адже вірять, що він їх захистить, якщо виникне необхідність.

Нам, батькам, важко зрозуміти ставлення бельгійців до своїх дітей. Виповнилось 18 років — йдеш в самостійне життя. Навіть бачила випадок, коли батьки тримали ферму з виробництва сиру. Завітали до них в гості їхні діти. Щоб зробили ми? Звісно, пригостили своїх дітей гарним шматком. Вони ж попросять за це гроші, адже це їхній бізнес. Нам цього ніколи не зрозуміти.

У фінансовому плані, мені здається, тут все дешевше. Середня заробітна плата — 2000 €, а ціни деколи менші за українські. Звісно, помічається відразу якість продукції, вона відповідає всім європейським стандартам. В той час, як в Україні у цьому не можна бути впевненим.

А як же Україна?

У Бельгії відчуваю себе як своя серед чужих, адже завжди сумую за дітьми, батьками. В Україну хочеться повернутися, бо це земля, де ми народились і зростали наші діти. Проте інколи виникає бажання повертатись ненадовго, ніби в гості.

Потік трудової міграції постійно збільшується. Зеленим світлом для виїзду українців стало введення безвізового режиму. Раніше для того, щоб працевлаштуватись, потрібна була віза. Зараз деякі країни Європи навіть внесли зміни в законодавство, щоб приймати заробітчан. Це країни Прибалтики, Польща та Фінляндія.

Найбільше українців виїжджає із східного та західного регіонів країни. Центральна частина України має стабільно середній показник міграції. У відсотковому відношенні українців з центральної частини країни виїжджає менше, ніж зі східної чи західної: на 100 осіб, які виїжджають за кордон із західної частини країни, буде 20 із центральної. До центральної частини відносяться Чернігівська, Київська і Черкаська області.

Українці влаштовуються на різноманітні роботи: від прибиральниці до топ-інженера. Будь-хто з будь-яким досвідом може знайти собі роботу. От і їдуть українці за кордон шукати кращої долі, де не доведеться давати чи брати хабарі, де можна легко відкрити власну справу чи влаштуватися на роботу, маючи лише бажання сумлінно працювати, де ти відчуватимеш себе захищеним, бо довіряєш законодавству, де не боїшся придбати зіпсований товар, адже контроль за якістю продукції на найвищому рівні, де їдеш в автомобілі по дорозі і не знаєш, що таке ями, де не хвилюєшся, як дотягнути до наступної зарплати. Цей перелік можна продовжувати довго, але й цього достатньо, щоб проаналізувати добробут розвинутих країн, чого немає в Україні (хоча завжди є інша сторона медалі). Тому вибір у якій країні світу чи в якій Україні ми хочемо жити: виїхати за кордон чи спробувати розпочати зміни у рідній країні — за кожним із нас. У будь-якому випадку треба діяти.