Дмитро Куштан – співробітник щойно створеного Археологічного музею Середньої Наддніпрянщини в місті Черкаси і співавтор книги "Археологія та рання історія Черкас". Разом із колегою Валерієм Ластовським історики розробили і підкріпили численними доказами свою теорію про походження міста Черкаси, яка суттєво відрізняється від традиційної.

Про це повідомляє in.ck.ua.

Місто Черкаси виникло як прикордонний військовий форпост Великого князівства Литовського на межі з Диким Полем і було засноване не у 1286 році, а не раніше, ніж у 1362 році (після битви під Синіми Водами).

Теорія про заснування міста вихідцями з Північного Кавказу вигадана російськими істориками XVIII ст., через просте співзвуччя назв "черкаси" – "черкеси". Офіційна дата заснування Черкас – 1286 рік – також не відповідає дійсності, адже заснована на згадках про місто у пізніх (після сер. XVI ст.) литовсько-руських літописах, та ще й у контексті "Київського походу Гедиміна", якого насправді не було. Адже ця територія була підпорядкована Литві значно пізніше, сином великого князя Гедиміна Ольгердом. Черкаси (за нашим з колегою Валерієм Ластовським, співавтором книги "Археологія та рання історія Черкас" дослідженням) значно молодші – місто засноване не раніше, ніж 650 років тому, і всі археологічні знахідки підтверджують це. У документальних джерелах (а не пізніх літописних вставках) найбільш ранні згадки про Черкаси датуються 1380-90-ми роками, а не кін. ХІІІ – поч. ХIV ст., як вважають за висновками черкаських істориків-партійців, приурочених до гучного святкування "700-річчя Черкас" у 1986 році. 

Місто заснували після битви під Синіми Водами, що відбулася 1362 року: саме тоді литовсько-руські війська звільнили від Золотої Орди Південну Київщину та Поділля. З літописів відомо, що наступного року литовський князь Ольгерд передав своїм племінникам, подільським князям Коріатовичам, відвойовані землі від Дністра до Дніпра. Саме вони згодом збудували "ланцюг" прикордонних замків на межі з Диким Полем, а Черкаси стали крайнім східним форпостом у ньому.

На початку своєї історії Черкаси були зовсім маленьким містечком – фактично військовим прикордонним форпостом. Згодом до цих функцій приєдналася митниця та транзитний пункт на торгівельному та дипломатичному шляхах з Криму в бік Києва, а далі – на Вільно або Москву. Тож і місто почало інтенсивно заселятися і розвиватися, допоки трагічні події Руїни не звели все нанівець, і Черкаси у XVІII ст. перетворилися на невеличке провінційне містечко. За картографічними даними та поширенням археологічного культурного шару площа Черкас у XV – 1-ій пол. XVI ст. становила 12 га, у 2-ій пол. XVI ст. – 25 га, а у сер. XVІI ст. – вже аж 60 га. Кількість будинків містян у 1552 році – 250, у 1616 році – 950, у 1622 році – понад 1000, на початку 1630-х років – 1150, а у 1789 році їх число зменшилося майже вдвічі – 561.

"Верхнє місто" розташовувалося на верхній частині берегової тераси навколо замку, а попід берегом Дніпра на території сучасного мікрорайону "Митниця", де протікала річка-рукав Митниця, розташовувалося "Нижнє місто". З "Верхнього" у "Нижнє місто" спускалися по сучасному Замковому узвозу (кол. Старобазарний). Топонім "Митниця" є історичним – очевидно, саме там була державна установа, де проїжджих торгівців обкладали митом. Адже Черкаси до 1793 року були прикордонним містом: по Дніпру проходила межа між Російською імперією та Річчю Посполитою, а до цього – межа з Диким Полем. На території сучасної Митниці текла ще одна річка – Солониця. Ця назва, можливо, пов’язана з чумаками, які йшли з Криму з вантажем солі та солоної риби.

Насправді на так званій "Замковій горі", де зараз сквер ім. Богдана Хмельницького, не було ніякого замку. Та й сам мікротопонім "Замкова гора" для позначення цього місця донедавна взагалі не вживався. Це ще один із нав’язаних нам за радянських часів міфів: черкаський краєзнавець, який захоплювався історією та археологією, архітектор за освітою, висунув власну версію локалізації черкаського замку. Щоб "закріпити" ці висновки він і встановив у сквері пам’ятний знак, що начебто саме з цього місця (де на його думку був черкаський замок) гетьман Богдан Хмельницький писав листа до московського царя з проханням "возз’єднання" двох народів. Хмельницький дійсно писав такий лист із Черкас, але черкаський замок був розташований у зовсім іншому місці, до того ж їх було декілька.

У Черкасах існували та послідовно змінилися (внаслідок руйнації, відбудови та повної перебудови) щонайменше сім укріплених фортець-замків. Решток оборонних будов міста практично не залишилося, бо замок і місто зводили з дерева та землі, тому ті часто руйнувалися. З каміння не будували за браком матеріалу. З кінця XIV до середини XVII століття типи замків змінювалися разом із розвитком європейської військової фортифікації: від невеликого замку з вежею-донжоном до округлого дерев’яного "граду", далі – "регулярного" дерев’яно-земляного замку правильної форми з кутовими баштами і, нарешті, земляної фортеці бастіонного типу. Навколо замку був посад, де жили містяни, він також мав укріплення: був оточений ровом і частоколом.

За часів Великого князівства Литовського "старий" замок побудували на Дзеленьгорі (яка знаходилася між вулицею Розкопною та узвозом Старособорним), з напільного боку викопали рів, щоб підвищити захисні властивості споруди. У середині XVI століття на цьому місці побудували "новий" литовський замок, який збільшився до сучасного узвозу Мисливського. Фортеця була трикутною, з чотирма баштами, стіни замку – із дерев’яних клітей, заповнених землею. Одночасно побудували земляний бастіонний "замок Ошпана" за межами тогочасного міста, на місці Троїцького городища (сучасний Пагорб Слави), але він довгий час лишався "необжитим". Тому й після входження Черкас до складу Королівства Польського у 1569 році і до 1637 року замком була дерев’яна литовська фортеця на Дзеленьгорі. Після того, як місто і замок згоріли в ході придушення козацького повстання під проводом Павла Бута (Павлюка), місцева адміністрація "переїхала" до "замку Ошпана" (Пагорб Слави). Поруч із ним, на Грецькій горі, де зараз узвіз Пожежний та провулок Старий, було ще одне невеличке укріплення – дерев’яний острог.

За часів Руїни і безперервних воєн другої половини XVIІ століття Черкаський замок, як і саме місто, не раз руйнувалися. Врешті-решт на початку XVIІІ століття Черкаський замок, що знаходився у буферній (демілітарізованій) зоні на межі з Російською імперією, був позбавлений бастіонів, а разом із тим і свого оборонного потенціалу. Він постав як майже беззахисний острог, оточений дерев’яним частоколом – резиденція черкаського "губернатора" (намісника старости). Тож не дивно, що Черкаський замок не зміг встояти проти нечисленного погано озброєного загону гайдамаків за часів Коліївщини у 1768 році.

Більшість археологічних пам’яток у Черкасах тяжіє до берегових схилів міста, адже люди завжди селилися ближче до річки. Берег, порізаний ярами, був привабливим місцем для розташування природно укріплених поселень. Тому майже при кожному яру було котресь із черкаських городищ чи замчищ, наприклад, городища Троїцьке (Пагорб Слави), у парку "Ювілейний" та біля колишнього села Василиця.

Городище – це штучно укріплене поселення, замчище – укріплена частина міста, де перебувала цивільна та військова адміністрації.

Зі знахідок польського періоду (1569-1793 роки) ми виявили залишки жител-напівземлянок, котловани господарчих споруд та господарчі ями. У них знайшли керамічний посуд, пічні кахлі, люльки, предмети з гутного скла та заліза, прикраси, монети тощо. У 1999 році у провулку Старому біля Черкаського краєзнавчого музею дослідили залишки печі сер. – 2-ї пол. XVII ст. З-поміж інших керамічних кахлів, якими була обкладена піч, виявили й унікальну: на ній зображено трьох солдатів західного зразка (трьох мушкетерів) і напис "жолдаки". Жолдаки – це військові найманці, а слово походить від "жолдь" – плата за службу. Загони таких воїнів дійсно служили у складі європейських армій, зокрема у Московії та Україні. Тож не всі пізньосередньовічні воїни в Черкасах ходили у шароварах і з люльками – це стереотип.

Раніше було багато водойм, притоків Дніпра, котрі зараз уже зникли. Наприклад, там, де зараз вулиця Припортова (колишня Героїв Сталінграда) раніше текла Чорна Річка (зараз – Чорний Яр). А навпроти сучасної вулиці Чехова починалася річка Чеховá, яка протікала паралельно до Дніпра і впадала в нього десь на межі сучасних Черкас і Червоної Слободи, утворивши перед цим озеро Чеховé (воно згадується у документах сер. XVI ст.). Ця назва пішла, ймовірно, від прізвища або назвиська "Чех" (на поч. XVІI ст. нам відомі черкаські бояри Чеховичі). Проте у краєзнавчих дослідженнях радянських часів цю назву пояснювали великою любов’ю черкасців до видатного письменника Антона Чехова, навіть з’явилася легенда, що він приїжджав сюди лікуватися від сухот на курорт "Соснівка".