Черкаська школярка написала твір про тата-кіборга, де розповіла про всі перипетії, котрі трапилися із батьком під час навчань та оборони Донецького аеропорт, пише ГромЧе.

 

Дівчинка пише:

 

«Усі ми знаємо героїв нашого часу, які охороняли і охороняють Донецький аеропорт. Їх прозвали «кіборгами», тому що їхня фізична сила і сила духу незламна.

 

Я хочу розповісти вам про людину, котра є для мене найдорожчою у світі і яка бачила все своїми очима, яка віддано захищала аеропорт. Про свого батька.

 

22 серпня 2014 його призвали в армію. Про те, що він призваний до ЗСУ я дізналася лише напередодні. Був жаркий душний вечір, мене забирали з конкурсу малюнку. Тоді у машині було дуже тихо, що мене і насторожило. Коли під’їхали до дому мама сказала мені, що тата забирають у армію. Ми не намагалися його зупинити чи відрадити, бо розуміли, що наш тато не зможе тихо-мирно сидіти удома, коли інші борються. Навпаки, за декілька годин ми не повністю, але зібрали його до армії. Він поїхав разом із 28 хлопцями із Черкас. Пізніше вони стали називатися військовослужбовцями 90-го окремого штурмового батальйону у складі 95 аеромобільної  бригади.

 

Близько трьох місяців вони проходили навчання в учбовому центрі під Житомиром. Батька вчили усьому, що так необхідно бійцеві. Для цього вони ділилися на дві групи і «воювали» один проти одного. В один із таких разів тато і отримав свій позивний – Павук.

 

Коли група «ворогів» зайшла у напівзруйнований будинок, то знайшли своїх противників і вивели їх. Усіх окрім тата. Він сховався на стелі у кутку, що і допомогло йому врятуватись. Пройшло трохи часу і він зліз, вийшов слідом і врятував «своїх». Протилежна група, м’яко кажучи, була здивована, тому що вони нишпорили в усіх кутках, намагаючись знайти останнього учасника групи. З тих часів і повелося, що мій тато – Павук.

 

Потім, 9 листопада  вони переїхали у Костантинівку – одне з перших міст що було звільнено від терористів. Там, у закинутій лікарні, яка не функціонувала більше 5 років жили наші солдати. Налагодивши необхідний побут в новоствореній частині, їхньому підрозділу прийшла черга висуватись до аеропорту. Їх повинні були перекинути туди на зміну 79 аеромобільній бригаді. Весь цей час їхньому підрозділу допомагали волонтери, незважаючи на постійний ризик…

 

29 листопада їх завезли до аеропорту і, згідно стратегії, розмістили на вежі. Пробув батько там 14 діб. Навіть зараз тато неохоче розповідає про ті дні, та дещо все ж таки повідав. Наприклад, що сила російських військових не така, як про неї говорять. Єдине у чому вони виграють – військовий арсенал.

 

У батьковому батальйоні помер зовсім молодий хлопець – Андрій. Зразу на місці. Але якщо б у нього була гарна зброя, чи можна було б уникнути такої пекучої втрати? Я думаю, що так.

 

Але є ще дещо, що пригнітило не менше. На Новий рік, коли батьки їхали додому, хтось почав пускати салюти. Машина мало не злетіла в кювет. Ці звуки для батька були все-одно, що вибухи будівель під обстрілом мінометів. Дратують люди, для котрих веселе і багате свято більш цінн, ніж думка про тих, завдяки кому вони це свято мають.

 

16 січня 2015 рік. Батько поїхав на другу ротацію у аеропорт, де пробув до 20 січня. Приїхав він ввечері 20… з перев’язаною рукою. Виявилося що він підірвався на розтяжці (міні). Почалася біганина по лікарням…

 

Зараз він у Черкасах, вдома. Кожний день, кожну годину він дивиться новини, щоб не почути у двохсотих імена своїх друзів і побратимів. Дивиться, з надією на те, щоб почути, що ця війни вже нема, і ми, українці, відвоювали свої землі. Проте це лише надії, але й наша мета. А Президент нехай і надалі буде припрошує до миру, коли його народ помирає, а Європа з Америкою висловлює своє «небайдужість та обурення».

 

Та я знаю, ми обов’язково переможемо! Тому що кожна добра справа українця, хоч яка б вона не була – новий шолом чи листівка від школяра, молитва людей чи відданість бійця, це лише крапля. Але разом МИ великий океан: тихий та теплий у безхмарну погоду, проте здатний знищити усі перешкоди на шляху до своєї свободи. Наша сила у нашому дусі!»

 

 

Народився у сорочці

 

Нам вдалося поспілкуватися із мамою школярки та дружиною «кіборга» із позивним Павук – народною майстринею Галиною Тимошенко. Сьогодні її чоловік вдома, проходить лікування у обласній лікарні. Проте жінка не припиняє активну волонтерську діяльність. Із пані Галиною зустрічаємося під час чергового майстер-класу, який вона влаштувала щоб зібрати солодкі сюрпризи для українських військовиків.

 

– Мій чоловік дійсно народився у сорочці, адже повернувся з цього пекла. Його вивезли із аеропорту в числі поранених 19 січня. Хоча поранення було отримане за добу до цього, чоловік продовжував воювати під знеболювальними, – розповідає  дружина «кіборга». – Фактично це був останній транспорт, що забирав поранених із аеропорту. Після цього хлопці вже намагалися відходити самі, оскільки то було просто пекло…

 

Пані Галина досі не може спокійно говорити про те, що чоловікові довелося пережити під час оборони летовища. Адже хлопцям довелося відчути на собі не лише шалені обстріли. У найтеплішому місці, де «кіборги» могли відпочити хвилинку температура була -7 градусів. У чоловіків не було можливості навіть розтопити воду для пиття, оскільки тепло одразу фіксувало вороже озброєння і по цих місцях відкривали вогонь… А про те, щоб вмитися, змінити одяг на сухий, поголитися або ж просто поспати кілька годин і мови не було!

 

SOS із Донецького аеропорту…

 

– Сьогодні ми намагаємося встановити долю кожного, хто воював в аеропорту. Адже тільки з Черкащини там було більше 30 чоловіків. І доля лише частини з них відома достеменно, – відзначає Галина Тимошенко. – Знаєте, я завжди думала, що 200-ий це найгірше. Але насправді ще гірше коли не знаєш долю свого чоловіка.

 

Жінка розповідає, що були випадки, коли чеченці телефонували жінкам загиблих. Є й інформація про те, що чимало «кіборгів» лишилося під завалами і розмовляли із рідними доки не сіла батарейка на мобільному телефоні.

 

– На жаль сьогодні у цьому плані ніхто нічого не робить. Знову усе на плечах волонтерів. Нещодавно мали зв’язок із волонтерами з Луцька – вони  домовляються щоб поїхати в аеропорт і забрати тіла наших хлопців, – розповідає пані Галина. – Але це ненормально! Як і той факт, що під час першої ротації чоловіка не могли забрати, бо не було на чому їхати. Не було ні танків, ні БТРів. Це абсурд, але це факт! Ненормально і те, що зараз до мене, до звичайної жінки, телефонують хлопці з передової. Просять знайти генератори, бо їм немає як заряджати акумулятори рацій. І наші жінки-волонтери їдуть туди під обстрілами, забирають зламане оснащення, везуть сюди аби відремонтувати і повертають назад.

 

З острахом жінка чекає завершення четвертої хвилі мобілізації, адже потреби бійців знову доведеться задовольняти силами волонтерів.

 

– Під час першої та другої хвилі люди активно допомагали. Однак зараз, у світлі останніх подій, їм немає чого віддати. Дуже важко зібрати кошти на найнеобхідніше. Так, звісно, ми об’єдналися і робимо це, бо ніхто крім нас. Але де ж керівництво нашої держави?

 

***

 

Волонтери закликають черкащан не бути байдужими і допомагати будь-яким можливим способом.

 

Адреса збору: бул. Шевченка, 205 (ДП «Черкаський НДІТЕХІМ», вхід в арку, 1-ий поверх.

 

Реквізити для збору коштів: ПриватБанк, 4149 4378 0454 2015 (Тимошенко Галина Володимирівна)