У черкаському Центрі допомоги армії, який очолює Оксана Циганок, – гамірно, як у поліцейському відділку з американських фільмів. Волонтери по телефону збирають інформацію про потреби військових, ведуть переговори з доброчинцями, приймають відвідувачів, пише Прочерк.

 

 – Батальйону, звідки я приїхав, негайно потрібні теплі речі: БТР, який їх віз, підірвався на фугасі, – розповідав пані Оксані один із волонтерів.

 

Ми готові до того, що нас постійно перериватимуть, але співрозмовниця вимикає звук на мобілці й відкладає її в бік. До журналістів пані Циганок ставиться із повагою.

 

– Оксано, як вийшло, що ви, підприємець і сімейна жінка, присвятили себе волонтерству? – запитали ми.

 

– Перша моя поїздка в зону АТО була до Слов’янська, ще коли він був окупований бойовиками. Хлопці з Правого сектора міста Сміли одні з перших їздили допомагати армії – ще під час подій у Криму. «Угробивши» на наших дорогах свої власні автомобілі, вони стали шукати, хто міг би доправити їхній вантаж до Слов’янська. Ніхто не погоджувався, всі боялися. В останню чергу вони звернулися до мене. Мені не було страшно, і ми поїхали.

 

Блокпост, на який ми прибули, стояв біля самого міста, захопленого терористами. Дорога до нього називалася «дорогою смерті», бо між блокпостами було багато зелених насаджень (так званих «зеленок»), з яких ворог вів вогонь. Тож треба було давати максимальну швидкість. Із мого автомобіля, який був повністю завантажений, можна було «вижати» 140 кілометрів на годину. Ми вдягали бронежилети, вішали бронежилети на вікна, і так «пролітали» небезпечну відстань.

 

– Як вас там зустріли вперше?

 

– Пам’ятаю, що мене здивував високий бойовий дух наших військових, але не було жодного забезпечення. Бракувало продуктів, одягу практично не було, жили хлопці у землянках. Геть усе мусили привозити волонтери – від їжі до взуття. Коли нагодували і вдягнули, стали возити бронежилети, кевларові шоломи, оптичні приціли, прилади нічного бачення, тепловізори.

 

– Потім поїздки стали регулярними...

 

– З’явилася внутрішня потреба в цьому. У мене невеличкий бізнес, але я настільки переключилася на волонтерську діяльність, що реально цим живу. Дочка мною пишається, чоловік із таким способом життя змирився. З бійцями на телефоні я цілодобово. Там поганий зв’язок, тому хлопці телефонують тоді, коли можуть, часто вночі. Записую їхні потреби, перепитую, чи вони живі-здорові... Під час подій під Слов’янськом я щоранку телефонувала туди, щоб запитати, як вони пережили ніч, тому що вночі обстріли посилювалися.

 

Тоді я на власному автомобілі привезла бійця зі Сміли Олександра Кікіна, який пішов на фронт добровольцем. Його дуже тяжко поранило, він втратив одну ногу. Спільними зусиллями волонтерів і меценатів його відправили на лікування до Ізраїлю, бо стояло питання про ампутацію й другої ноги, а також було складне поранення руки. Наші лікарі сказали, що йому залишається тільки молитися. Й ми молилися. Попросили про молитву й черниць із Чигиринського монастиря. Завдяки небайдужим українцям й ізраїльським лікарям ця людина вижила.

 

– Наскільки відомо, Вам доводилося вивозити поранених бійців на «велику землю» не раз.

 

– Під час Іловайського котла ми дізналися, що поранено бійця з Черкащини, а необхідної медичної допомоги він отримати не міг. Телефонували в усі медичні служби, але відповідь була одна: навіть гелікоптери туди долетіти не можуть. Вивезіть бійця з поля бою – ми надамо допомогу. Ми з моєю подругою Ларисою Семиз взяли легковий автомобіль і виїхали на місце подій – поблизу Комсомольського та Новокатеринівки Старобешівського району Донецької області. Ці місця були вже не підконтрольні Україні. Не доїжджаючи оточених блокпостів – цілі нашої поїздки – 15 кілометрів, ми натрапили на розбиту колону військової техніки. Там, на пагорбі біля Новокатеринівки, диміли наші БТРи. Дорогу було повністю понівечено снарядами. Ми хотіли обійти це місце й пройти в село пішки, щоб пошукати поранених і загиблих, але на протилежному боці пагорба стояли російські танки, які почали по нас стріляти. Це мене вразило, адже ми, дві жінки, були без бронежилетів і касок, у звичайному цивільному одязі.

 

Розуміючи, що після цього бою хтось міг урятуватися, ми поїхали до районної лікарні. Питали про поранених, але всі медики там були перелякані. Лише одна медсестра тихенько назвала палату, де були наші бійці, перевдягнені в цивільний одяг.

 

Їх було двоє. Один мав два поранення в ногу, а другому вирвало шмат спини. Ніяких медикаментів у лікарні не було, і хлопці, перебуваючи там, не отримували ніякої допомоги, навіть знеболювальних. Медикаменти в нас були з собою, а лікаря ми знайшли у сусідньому селі. Вона разом з медсестрами зупинила кровотечу й надала першу допомогу. Перев’язуючи, вони просили нас якнайшвидше забрати поранених, тому що боялися за їхнє та своє життя.

 

Медики розповіли, що з цими двома хлопцями був третій, командир-розвідник. Його контузило. Побоюючись бути в лікарні, він переховувався неподалік у лісопосадці. Зв’язку з ним не було, а ми вже мусили їхати, бо в будь-яку мить могли з’явитися «деенерівці». Тож розклали в автівці сидіння й поклали поранених. Дуже хвилювалися за третього, але вдіяти нічого не могли. Аж раптом розпочався дощ. З лікарні ми виїжджали вже під дощем. І раптом побачили, як назустріч біжить якийсь хлопчина в одязі явно не свого розміру. Ми зупинилися й запитали чи не він той, про кого ми чули. Виявляється, що це був він! Коли розпочався дощ, він побіг у лікарню, бо розумів, що в мокрому та брудному одязі він викликатиме більше підозри. Якби не це, хлопець на нас би не натрапив. Я переконана, що це Бог його повернув, щоб він потрапив до нас.

 

Я ніколи не забуду, як в очах того хлопчини відчай змінився на радість. Ми всадили його в автівку й на максимально можливій швидкості виїхали в Маріуполь. Тамтешні лікарі нас уже чекали. Всі троє вижили, і ми вважаємо їх своїми хрещениками.

 

Завізши хлопців у Маріуполь, ми хотіли повертатися за новими, але лікарка по телефону сказала, що нашу машину вже шукають.

 

По дорозі додому ми плакали – з відчаю, що вдалося врятувати лише трьох, що не вдалося врятувати хлопця, по якого, власне, і їхали... Було зоряне небо без жодної хмарки. Ми уявляли, як у лісопосадках лежать наші поранені – без жодної допомоги. Як ми пізніше дізналися, вороги їх шукали вдень і вночі – зі снайперами, з тепловізорами, безпілотниками і датчиками руху.

 

А ще ми дізналися, що колона не змогла вийти з оточення, бо БТРи часто ламалися, а танки їх тягли на буксирі. Коли по колоні вдарили, відсіч зміг дати тільки один танк – решта скупчилися. У бійців не було карт, і вони не знали, куди рухаються, де ворог, а де наші. Коли ми їхали в бік Маріуполя, ніде не бачили наших військ, тільки слабенькі блокпости. Все було відкрите, і коли ворог вирішив зробити марш-кидок, захищати не було кому. Наші сили підтяглися лише пізніше...

 

– Існує думка, що волонтери допомагають, у першу чергу, добровольцям, а вже потім армійцям.

 

– Це – зовсім не так! Ми ніколи не робили різниці між добровольчими батальйонами і частинами Збройних сил України. Існує неписане правило в першу чергу надати допомогу тим, хто вже на передовій, хто в будь-яку хвилину може загинути, хто взимку живе у землянках... Тим же, хто наразі проходить навчання й тільки готується до переводу в зону АТО, ми здебільшого змушені відмовляти.

 

Ми сподіваємося, що невдовзі вся наша армія буде надійно забезпечена державою. Поки що це не так. Зараз говорять про нову хвилю мобілізації. Я боюся, що ми, волонтери, її не потягнемо. Можливо, краще навести порядок із уже мобілізованими? Можливо, нехай їх буде менше, але вони будуть добре одягнуті, захищені, озброєні? Адже ми зараз воюємо зброєю 1970-х років. Деяким хлопцям видавали металеві каски 1939 року випуску. «Після війни здам її в музей», – сказав мені один боєць.

 

– Як змінилися потреби бійців?

 

– Спочатку бракувало навіть їжі. Картопля була делікатесом. Зараз нам телефонують сільськогосподарські виробники, приміром, з Уманщини, і кажуть: «У нас є 10 тонн овочів. Куди привезти?» А ми відповідаємо, що овочами бійці забезпечені, дуже мало хто їх просить. Досить багато консервації. Люди приносять, бо кожен хоче допомогти тим, чим може. Були випадки, коли пенсіонери приносили всю свою пенсію, 1200 гривень. Хтось пече пиріжки чи варить вареники. Хтось хоче порадувати бійців смачненьким – млинцями з сиром. Допомагають школи, дитячі садочки. На Новий рік бійцям передали подаруночки діти з села Білозір’я та з черкаського колегіуму «Берегиня». Зараз армія забезпечена продуктами – завдяки волонтерам з усієї України!

 

Зараз потрібні професійні тепловізори, прилади нічного бачення, новітня зброя, техніка і запчастини, маскувальні сітки. Просять автомобілі з великою прохідністю (джипи) для виконання бойових завдань. І уже не один джип у зону АТО було передано. Дякую за сприяння голові Черкаської облдержадміністрації Юрію Ткаченку. Практично щодня з різних областей України різним підрозділам надходить транспорт від меценатів.

 

– Чи відомо Вам про зловживання із отриманою допомогою?

 

– Такі випадки є. Знаючи, що фронту допомагають передають діти й пенсіонери, які реально відривають від себе так потрібний кусень хліба, я думаю, що бійці не мають права надсилати посилки своїм родичам. Таке існує, але я сподіваюся, що це – поодинокі випадки. Давайте подумаємо, хто воює. Пішов воювати народ. Одна людина – чесна, порядна, яка живе за певними моральними заповідями. Інша людина... Ми знаємо, що «несуни» були і є на кожному виробництві і в будь-якому суспільстві, не тільки в Україні.

 

Я знаю, що один підрозділ може не дуже довіряти іншому підрозділу, бо коли повернеться з ротації, якихось своїх речей може недорахуватися. Але найбільше обурює – коли просять забрати з фронту якісь речі, а потім виявляється, що серед них – щось заборонене (в тому числі зброя чи набої). Таким чином волонтерів просто підставляють. Люди «кусають» ту руку, яка їх годує. Я дякую Богові, що зі мною такого ще не було.

 

– Кажуть, особливу популярність мають дитячі малюнки.

 

– За дитячі малюнки навіть б’ються. Навіть коли ще їсти бракувало, солдати в першу чергу брали не продукти, а дитячі малюнки та вироби. Це – зв’язок із звичайним, мирним життям. Я не раз бачила сльози на очах мужніх чоловіків, коли ті роздивлялися малюнки дітей. Зауважте – не їхніх дітей, а чужих. Крім того, бійці переконані, що дитячі малюнки захистять їх від загибелі чи поранення.

 

– Що плануєте робити після війни?

 

– Я зрозуміла, що такою мирною, як я була, я вже не буду. Бізнесом, як раніше, тепер навряд чи займатимуся. Коли війна закінчиться і не треба буде їздити на фронт, то, можливо, допомагатиму комусь, хто потребує допомоги. Наприклад, діткам з інвалідністю...