Олексій Бойко – черкаський хірург, який нещодавно повернувся у рідне місто із війни на сході України.

Про те, як працюють медики в "зоні АТО" й чим відрізняється ця діяльність від роботи в тилу, капітан медичної служби Бойко розповів у інтерв’ю "Прочерку".

"Лікар має зв’язки, повагу колег, тож, звісно, якщо не захоче піти в армію, то зможе дуже легко "відмазатися". Я вирішив не "відмазуватися". Я – військовозобов’язаний і розумію, що хлопці в зоні АТО не повинні гинути через те, що в якомусь підрозділі бракує лікаря – немає кому накласти джгут, зашити рану, перев’язати судину... Крім того, в мене багато друзів і родичів воюють на сході України. Мені ховатися по кущах було б не по совісті", – розповідає чоловік.

Він служив спочатку начмедом у навчальному центрі, потім перевівся начмедом у один із прикордонних загонів. Керував медичною службою оперативно-бойових прикордонних комендатур на території Донецької області. Доводилося постійно виїжджати до хлопців – забирати поранених і хворих, підвозити медикаменти, проводити навчання.

"Медиків мало, і тому хоч ти і начмед, начальник, але мусиш закочувати рукави, вдягати бронежилет, брати медичну сумку, автомат і виконувати поставлене завдання", – констатує хірург.

Черкащанин віддав півтора року військовій службі і не шкодує про це. Каже, що в зоні АТО отримав досвід, який застосовуватиме на мирній землі.

"Набув досвіду в лікуванні ран, краще розумію тактику лікування пацієнтів, вражених уламками, осколками. Але, чесно кажучи, у міській лікарні лікар має набагато більше різноманітного досвіду, ніж на фронті. Наприклад, вважається, що на війні люди часто втрачають кінцівки. А у мене в міській лікарні був місяць, коли я зробив шість ампутацій нижніх кінцівок (у більшості випадків – через ускладнення цукрового діабету). В армії такого ніколи не було. Сьогоднішня війна – це не те, що було в часи, приміром, Миколи Пирогова чи у світові війни", – зауважує Олексій Бойко.

За словами хірурга, професійні військові лікарі до війни були значно менш досвідчені, ніж цивільні. Приміром, вони практично не працювали з грудною чи черевною порожнинами, не видаляли частини кишківника, не зашивали печінку. Тож перший час у військових госпіталях усе трималося на мобілізованих цивільних хірургах. До сьогодні основну масу поранених бере на себе Дніпровська міська лікарня імені Іллі Мечникова. Але ситуація потроху змінюється, військові лікарі набувають досвіду. Крім того, частина цивільних медиків перейшла на контракт.

Олексій Бойко зауважує, що через кращу організацію бойових дій кількість поранених зменшилася.

"Війна весь час ішла повним ходом, ні на секунду не припинялася. Вона просто переформатувался – якщо раніше ішли в наступ танки і піхота, то зараз ворог перейшов до тактики нічних обстрілів. Таким чином він ніби сховав цю війну – щоб не бачили місії ОБСЄ, спостерігачі, журналісти. Вночі обстріляють мирних людей, а потім намагаються звернути це на українську армію, мовляв, "це укропи поробили". Останнім часом, до речі, здебільшого – безуспішно, бо тепер люди добре навчилися визначати, "що і звідки прилетіло". Погана новина в тому, що останнім часом з’явилася нова, більш смертоносна зброя. Якщо раніше політ міни можна було почути і заховатися, то сучасні летять цілком безшумно, і про них дізнаєшся вже тоді, коли вони вдаряються об землю і вибухають... Але є й добра новина: в цілому кількість поранених зменшилася – через кращу організацію бойових дій. Ті хлопці, які служили зі мною й брали участь у війні ще з 2014 року, кажуть, що раніше було більше вбитих і поранених, адже не будо жодної лінії розмежування, лінії оборони, спостережних пунктів. Кожен воював як хотів", – зазначає хірург.

ЧИТАЙТЕ:

За активну допомогу армії у Черкасах відзначили жінку-військового капелана (ФОТО)

Проїжджаючи ворожі блокпости, на чергуванні черкащанина бували і справді екстремальні моменти.

"Одного разу ми забрали поранених, зупинилися в одному селищі й почали думати, як краще дістатися своєї частини. Бійці-добровольці, які захищали цей населений пункт, розповіли, що є дві дороги – одна безпечна, але довга і вся в ямах, а друга – коротка, якісна, але проходить повз сепарський блокпост. "Та не переживайте, він далеко", – додали хлопці. Тож ми вирішили їхати короткою трасою. Ціла машина пацієнтів – є хворі, а є з осколочними пораненнями. Автомобіль – санітарний мікроавтобус-реанімобіль "Ford". Розмальований як медична автівка, військові номери заляпані грязюкою. Їдемо собі – й раптом в якихось пару сотень метрів бачимо російський триколор над блокпостом. Кулемет наставлений прямо на нас. А ми їдемо в повній військовій екіпіровці. На колінах – автомат, який дулом стирчить у вікно. На нас – каски, бронежилети. Водій каже: "Що робити?" А я бачу, що зараз буде контакт із блокпостом, і з нас зроблять "вінегрет"... Не зупиняючись і не прискорюючись, знімаємо каски, поверх бронежилетів надіваємо цивільні куртки. І так, не включаючи сирену, тихо-спокійно проїжджаємо. Дивимося на сепарів, вони дивляться на нас (очевидно, не можуть зрозуміти, хто їде). Від’їхавши від блокпосту метрів сто, водій, не бажаючи далі спокушати долю, вдарив по газах...", – розповідає Олексій Бойко.

За словами черкащанина, дуже багато залежить від майстерності водія, адже траси бувають заміновані. Крім того, донедавна не було чіткої співпраці між родами військ – в одних на картах блокпост намальований, в інших – ні. Молоді водії-контрактники, буває, їдуть не по картах, які дає розвідка, а за GPS-навігаторами. З досвідченими такого не трапляється – перед виїздом такий водій обов’язково поспілкується з розвідниками.

"Одного разу їдемо проводити службове розслідування з приводу поранення. В машині, крім водія, полковник, підполковник, слідчий і я. Виїхали вночі, щоб години до 5-ої прибути на місце. Водій включає GPS-навігатор... Всі, крім нього, поснули. Раптом відкриваю очі – й крізь сон бачу, що верхівки дерев геть посічені пострілами. З’явилося відчуття, що ми їдемо не туди, і від цього відчуття я відразу прокинувся. Кажу про це полковнику, який сидить поруч і тримає в руках карту. Він подивився туди уважно – і зрозумів, що ми проскочили потрібний поворот. Всі попрокидалися, питаємо водія: "Куди їдеш?" А він каже, що, мовляв, туди, куди показує навігатор. Гальмуємо, розвертаємося і їдемо назад. За якийсь час зустрічаємо наших військових, і вони кажуть, що ми їхали прямо на сепарський блокпост... До нього було менше хвилини їзди", – пригадує медик.

Олексій Бойко наголошує і на якісних змінах особового складу на передовій.

"Зараз випадкових людей в армії немає. Сьогодні, коли ти на передовій, то знаєш, що за тобою – надійні хлопці, що ніхто не втече, що тебе не "кинуть", що будуть стояти до кінця. Коли звільнили у запас мобілізованих, то в армії багато хто перехрестився. Я сам – із мобілізованих, але мушу визнати, що значна частина з цього контингенту – не найкращої якості. Коли планували останню хвилю мобілізації, була небезпека танкового прориву ворога під Дебальцевим, тому в армію призивали без серйозного відбору. Зрозуміло, що дуже багато з мобілізованих не хотіли служити. Як результат – на бойові завдання виїжджали одні й ті ж, адже командири вважали, що того, хто не хоче, силувати і важко, і небезпечно. Крім того, серед мобілізованих було багато так званих "аватарів", тобто пияків. Я спочатку намагався надавати їм медичну допомогу, виводити із запоїв. Але згодом зрозумів, що, оскільки це захворювання – хронічне, то чим швидше "аватар" прийде в норму, тим швидше захоче випити ще. Тож якщо він лежить п’яний – ліпше не чіпати, головне перевірити, чи не отруївся денатуратом, і не давати в руки зброю. А проводити виховну роботу з "аватарами" – це вже обов’язки офіцерів по роботі з персоналом. Коли прийшли контрактники, випадки вживання алкоголю стали поодинокими", – зазначає черкащанин.

Забезпечення армії теж суттєво покращилося за ті півтора року, що черкащанин служив на Сході.

"Взяти хоча б забезпечення. Нас усіх вдягли, в нас було що їсти. Мали повний боєкомплект. Проводяться навчання – по тактиці ведення бою, тактиці оборони, по тактичній медицині тощо. Техніка, яку використовують на передовій, повністю броньована – якщо раніше військові наряди возили на вантажівках і автобусах, то тепер – у повністю броньованих машинах. Тобто, захист від куль автоматів і кулеметів є. Це запобігає зайвим втратам. Піклуються про нормальні умови служби. Коли я тільки приїхав на фронт, то "до вітру" доводилося ходити у 20-градусний мороз на вулицю. А зараз поробили внутрішні туалети. Облаштували душові. Тобто, санітарні умови зараз досить непогані", – додає медик

Головний урок, який виніс Олексій Бойко, – не забувати, що на нашій землі йде війна.

"Хлопцям дуже важко – йдуть обстріли, гинуть люди. Чи не щодня хтось залишається без батька, без сестри, без сина... Тут, у мирному житті, ми легко відволікаємося від думок про це. Хочеться сказати людям: пам’ятайте, що йде війна! І якщо ми хочемо, щоб наша країна перемогла – кожен для цього повинен щось робити!", – наголошує черкащанин.