У 2021 році внаслідок бойових дій загинули 79 воїнів ЗС України. Один із них – ввечері 31 грудня, коли країна сиділа за святковим столом. У загиблих є імена, обличчя. Відомі їхні фронтові біографії та житейські історії.

Про черкащан, які не повернулися з передової у 2021 році, пише інформаційний портал "Черкаси НАЖИВО".

Назарій Поліщук

14 лютого у 24-річного Назарія Поліщука закінчувався військовий контракт. На рідній Черкащині його з нетерпінням чекали батьки, троє молодших братів і старша сестра.

Народився воїн 18 жовтня 1996 року в селі Вотилівка Лисянського району на Черкащині, в сім’ї християн-баптистів.

Він пішов на війну добровольцем у 2017-му. Став до лав 28-ї окремої механізованої бригади імені Лицарів Зимового походу, яка базується на Одещині. Звання – старший солдат.

“Сім’я дуже побожна, всі ходять до церкви. Назарій теж ходив. А в школі він був спортсменом. Найкраще грав у футбол, волейбол, баскетбол. Можна сказати, рівних йому не було. Дуже товариський, у нього багато друзів, його всі знали”, — розповів місцевий мешканець, який знав Поліщука зі школи.

За словами нинішньої директорки школи Людмили Волковінської, під час навчання Назар “зірок із неба не хапав, але був спортивним, комунікабельним хлопцем”. Тож недарма мріяв стати вчителем фізкультури, закінчив Корсунське педучилище.

Закохався в дівчину із сусіднього села, фактично у 18 років став батьком. Але сім’я не склалася. Мати 6-річної донечки вийшла заміж за іншого чоловіка. Нове кохання знайшов і Назарій – на Донеччині, де служив. Побратимам розповідав, що з красунею Вікторією з Курахового мріє побратися невдовзі після повернення до мирного життя.

“Ми ніколи тебе не забудемо… Ти назавжди в наших серцях” – написала Віка на аватарці у фейсбуці.

Життя Назара Поліщука обірвалося 6 лютого, за тиждень до закінчення контракту. Разом із товаришем по службі Олексієм Підвезенням він підірвався на невідомому вибуховому пристрої під час висування на позиції ВОП поблизу Новомихайлівки (під Мар’їнкою Донецької області).

Поховали Назара в рідній Вотилівці. В нього лишилися батьки, троє братів та сестра.

Володимир Онопрієнко

“Добрий, порядний, щирий, працьовитий, справжній патріот” – про 43-річного Володимира у тих, хто його знав, залишилися лише найкращі спогади.

Він народився 25 травня 1977 року в Драбові на Черкащині. Закінчив місцеву школу. Відзначався працьовитістю, цікавився технікою, автомобілями. У 2017 році пішов на фронт – захищати українську землю від окупантів.

Спершу служив за контрактом у 72-й окремій механізованій бригаді імені Чорних запорожців. Коли бригада отримувала від козаків чорний прапор “Україна або смерть”, на урочистий захід приїхала низка народних депутатів (Ірина Геращенко, Ірина Луценко та інші), і поширені ними фото з Володимиром тоді широко розійшлися в мережі.

У квітні 2020 року старший солдат Онопрієнко підписав новий контракт, на цей раз пішов у 24-й окремий штурмовий батальйон “Айдар” 53-ї бригади. Служив на посаді командира бойової машини.

Пізно ввечері 10 березня під час обстрілу окупантами позицій ЗСУ поблизу Старогнатівки Володимир дістав тяжке кульове поранення. Військові медики встигли надати йому першу допомогу, але, на жаль, врятувати життя воїна їм не вдалося.

Через три тижні у Володимира Онопрієнка закінчувався термін контракту. Поховали бійця в рідному селищі Драбів. Залишилися мати, дружина, дочка і маленький онук.

Владислав Мороз

Владові було 23. Він народився 14 липня 1997 року в селі Халаїдове Уманського району (нині – Монастирищенського) на Черкащині. Там пішов у перший клас, а далі вчився на Київщині, в селі Данилівка, куди переїхав разом із батьками.

Після школи вступив у транспортний університет, вивчився на архітектора-дизайнера. А після закінчення вишу пішов у військкомат і восени 2020 року підписав контракт на службу в ЗСУ.

Солдат, навідник 7-ї механізованої роти 3-го механізованого батальйону 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних запорожців.

Попри те, що більша частина його життя пройшла на Київщині, Влад надзвичайно любив свою малу батьківщину – Халаїдове.

“Батьки розповідали, що йому дуже подобалося наше село – тут, як то кажуть, зарито його пуповину”, – каже староста Халаїдового Іван Омельченко. Місцеві жителі також запам’ятали маленького Владислава – дуже доброго й приязного хлопчину.

Він загинув 5 квітня близько 19:55 – від наскрізного кульового поранення під час ворожого обстрілу зі стрілецької зброї поблизу села Спартак на Донеччині.

Поховали воїна в “батьківському” селі Халаїдове, яке він так любив. Залишилися батьки й сестра.