Про стрибок з парашутом і зламану ногу, роботу в держслужбі і найбільше розчарування, Маргарет Тетчер і непопулярні рішення, третій шлюб і найбільше досягнення в житті в інтерв'ю Новій Добі розповіла директор Департаменту бюджетної політики Черкаського міськвиконкому Наталія Джуган, яка 5 жовтня відсвяткувала свій День народження.

– Наталіє Володимирівно, Ваше життя тісно пов’язане з держслужбою та фінансами. Чому обрали такий непростий як для жінки фах?
– Математика для мене завжди була найкращим предметом, навчалася в школі №4, в єдиному тоді класі з математичним ухилом. Тато також дуже любив точні науки – математику, фізику, тож займався зі мною додатково. Взагалі батько для мене був усім, росла татовою донечкою. 
Закінчивши школу, цілком природно обрала професію, тісно пов’язану з цифрами. І в двадцять три роки потрапила на роботу до місцевого фінансового органу, де працюю ось уже двадцять п’ять років. Прийшла сюди якраз на зорі становлення держави, тож була в центрі всіх найважливіших процесів: формування бюджетної системи, працювала в робочій групі з розробки Бюджетного Кодексу в 1999-2000 роках. У 90-х роках долучилася до створення Асоціації фінансистів України, зараз – член правління.
– Скільки годин на день віддаєте роботі?
– По-різному трапляється. Буває, що засиджуюся і до півночі. Але останнім часом стараюся йти вчасно, щоб більше побути з чоловіком, присвятити себе сімейним справам. 
– Розкажіть про свою родину. Як познайомилися з чоловіком? 
– Зараз маю третій шлюб. З попередніми чоловіками розійшлися мирно, спілкуємося й нині. З теперішнім чоловіком – Олегом Стадником – разом уже вісім років, познайомилися на роботі. Він три скликання був депутатом міської ради, але тоді його абсолютно не помічала. Коли ж Олега запросили очолити галузь охорони здоров’я, він одразу почав вникати в усі тонкощі бюджетного процесу. Вже на першому пленарному засідання виконкому чітко міг дати оцінку фінансовій ситуації, що склалася у ввіреній йому галузі. Така компетентність вражала й захоплювала… Виявляється, завоював мене цифрами (сміється – авт.). До шлюбу спілкувалися десь із рік. А потім вирішили, що одне без одного не можемо вже й в особистому житті.
Маю трьох дітей: двоє – рідні Олегові й у мене – донька. Коли одружилися, діти вже були дорослими, але нам легко вдалося знайти спільну мову, зблизитися і стати рідними один одному. Маємо вже двох онуків: у доньки Олега – синочки, старший пішов до першого класу. Дуже їх люблю.

– Хто у Вашій сім’ї головний? Як розподіляєте обов’язки? 
– Не можна сказати, що є хтось головний, у нас – рівноправ’я. Олег і я однаково готуємо їсти, прибираємо в домі. У кого є час, той і займається хатніми клопотами.
– А Ви полюбляєте готувати? 
– Не дуже. Хоча під настрій можу щось смачненьке запекти – рибу чи м'ясо. Напевно, Олег у мене готує краще і більше любить цю справу. Точно знаю, що такий борщ, як я люблю, сама ніколи не приготую. Пам’ятаю, як смачно готувала бабуся, як куховарить мама. Тому за борщ не беруся, у нас це повноваження чоловіка. Суп можу приготувати, але він у мене виходить густий – кладу всього й якомога більше, від щирої душі. Чоловік його називає «суп-каша» й намагається не допускати мене до плити.
– Що для Вас було найважливішим у вихованні доньки?
– Якось збагнула, що не можу жити з людиною заради дитини. Маю влаштувати своє особисте життя таким чином, щоб мені було комфортно, щоб бути щасливою. Тоді й дитині поруч зі мною буде добре. Керувалася принципом «щаслива мама – щаслива дитина». Тільки в любові може вирости повноцінна особистість. 
А ще своїй доньці намагалася бути другом. Народила її досить рано – в дев’ятнадцять років. І вона для мене завжди була подругою, з нею разом росла й розвивалася. Було непросто поєднувати навчання, потім – роботу з вихованням дитини. Але поруч завжди були надійні люди. Допомагав і чоловік, який був хорошим партнером по життю. 
Доня теж пішла моєю професійною стежкою – працює в Державній фіскальній службі. Пишаюся нею неймовірно. Шкода, що в неї не все просто складається в особистому житті. Їй двадцять дев’ять років, зі своїм чоловіком разом були 14 років і, на жаль, розлучилися. Бідкається і каже, що виходила заміж раз і на все життя, а не склалося. Я свого часу теж думала, що виходжу раз і на все життя. Та доля любить вносити свої корективи. 



– Маєте якесь хобі?
– Валяю з вовни, вишиваю. Ось донці вишила красиву сорочку, в якій цього року вона зійшла на Говерлу. В’яжу светри дітям і чоловікові. Словом, полюбляю займатися рукоділлям. Основам навчила мама, а тепер в Інтернеті є стільки різноманітних сайтів, де можна почерпнути й необхідну інформацію, й ідеї, що просто гріх цим не скористатися. 
Дуже люблю квіти – доглядати, висаджувати. Живемо в приватному будинку, маємо невеличкий садок. Постійно в чоловіка відтісняю трішки землі під квіти – він дбає про газон, а я – про клумбу. Будинок, як і дворик, у нас теж невеликий, на три кімнати. Але дуже затишний, намагаємося побудувати Європу в своєму дворику. 
– Згадуєте Європу, а часто вдається подорожувати? 
– Раніше вдавалося частіше, можна було відкласти дещо з заробітної платні. А зараз, коли зарплатня сто сімдесят доларів, то в Європу не їдемо – немає за що. 
– Як ставитеся до спорту?
– У мене в підвалі стоїть два тренажери: велосипед і бігова доріжка. Взимку іноді на них заходжу. А взагалі з чоловіком часто їздимо на велосипедах. Нинішнього року якраз за цією справою зламала ногу, тому зі спортом довелося трішки зав’язати. Сподіваюся, що в наступний велосезон зайдемо нормально. 
А взагалі у мене за життя сім разів були переломи рук і ніг. Почалося все ще в шкільні роки. Якось у десятому класі стрибнула з парашутом й тоді вперше зламала ногу. Півроку займалася на курсах парашутистів і у перший день літа зважилася на стрибок. Зламала ногу, а батькам побоялася одразу зізнатися. Повернулася додому з гіпсом, техенько лягла спати, а коли вночі знеболювальне перестало діяти, почала плакати. Мама злякалася не на жарт, прибігла і з’ясувала, що зі мною трапилося. 
Узагалі мамі зі мною було важко. Мені з донькою в цьому плані дуже пощастило – вона спокійна, навіть коли маленькою починала плакати, завжди попереджала, що будуть сльози.

– А який Ваш найяскравіший спогад із дитинства?
– У мене все дитинство було дуже яскравим. Тато не любив сидіти на місці, тож постійно ходили в походи. А ще в нас був «Запорожець», ним подорожували і до Молдови, побували в Одесі. Крим узагалі об’їхали з усіх сторін, там промайнуло найяскравіше моє дитинство. 
Дуже вдячна батькам за те, що життя було таким. У нас не завжди вистачало грошей, щоб дожити до кінця місяця. Але вони нам із сестрою давали змогу бувати в нових місцях, відкривати світ, навчатися новому. 
– Про що Ви мрієте?
– Щоб діти були щасливими. Щоб Україна вилюдніла і була потужною європейською державою. Сподіваюся, ми до цього таки прийдемо. Зрештою, просто не маємо іншого вибору. 
Так сталося, що в липні у нас трапилася дуже неприємна, жорстка подія. З чоловіком були на межі життя і смерті. Переживаючи ті жахливі події, думала, що діти ще не твердо стоять на ногах, не влаштовані. А наступної миті збагнула, що вони мають власні сім’ї, роботи, вони самостійні. Наше життя вже склалося, всі поставленні завдання виконані.
– Що вважаєте найбільшим досягненням у житті?
– Дітей. У світі існують цінності, набагато важливіші за кар’єру, статки. Ніколи це не замінить гарні стосунки в сім’ї, любов. Дорожчим за це нічого не може бути.

– Вірите в Бога? Як часто ходите до церкви?
– Вірю. А до храму ходжу на свята і коли відбуваються якісь надзвичайні події в особистому житті чи в країні. Дякую Богу за все, що трапляється, і ставлю свічки за здоров’я навіть своїх ворогів. Здебільшого йду до храму за внутрішньої потреби.
– Яку останню книжку прочитали? Чим сподобалася?
– Останнім часом читаю сучасних українських авторів, Люко Дашвар зокрема. Сподобалася неординарним мисленням і незвичайним кутом подачі. Ми звикли мислити якось шаблонно, а тут є нагода поглянути на ситуацію з іншого боку.
– Що стало найбільшим розчаруванням у житті?
– Певно, події в країні: коли сподівалися на одне, а в результаті отримали зовсім інше. В особистому житті – ситуація з донькою. Сприймала її чоловіка, як власну дитину. І зрада стала великим розчаруванням. 
– Якби Вам запропонували зустріч із якоюсь відомою людиною, яка коли-небудь жила чи живе на планеті, кого б обрали?
– Маргарет Тетчер. Захоплююся цією жінкою. Вона могла приймати дуже непопулярні рішення і переконати свій народ у тому, що це справді потрібно. То неабияке вміння, нашим політикам такого вкрай не вистачає. 

– Вважаєте себе щасливою людиною? Чому?
– Безумовно. Відчуваю, що знаходжуся на своєму місці, там, де маю бути. Але, на жаль, сьогодні робота на держ­посаді – непопулярна. Проте так не має бути. Чиновник повинен приходити на роботу не за тим, щоб вирішити власні проблеми, а для того, щоб робити корисні справи для громади. Зважаючи на все це, подумовую, чи є мені місце в такій системі. Натомість дедалі більше переконуюсь, що мені подобається навчати дітей. Вони надихають, думається, що не все ще втрачено. Віриться, що колись державна служба буде престижною, і сюди приходитимуть люди, налаштовані на продуктивну роботу.