— Два лимони привіз із теплиці села Клинового під Артемівськом. Ми просилися туди на господарство купатися і стіратися, коли вийшли з Дебальцевого. Директорка подарувала два, бо по одному не родять, — розповідає 47-річний Сергій Коваль. Він — голова села Товмач Шполянського району на Черкащині. У січні пішов добровольцем до Національної гвардії, пише Gazeta.ua.

 

Приїхав на 18 днів у відпустку. Запросив до себе додому. Живе в одноповерховому будинку, неподалік центру села. Ґанок добудовує. У дворі щось ремонтує син 22-річний Олександр. Ґелґочуть з десяток сірих гусей. Дружина Тетяна пригощає домашнім м'ясним рулетом та оселедцем власного соління. До чаю пропонує цукерки. Їй допомагає донька 7-річна Анастасія.

 

Як змінилися за три місяці на війні?

 

— Став жорсткішим. Зрозумів, що треба більше цінувати життя і сім'ю. При собі носив гранату. Так усі наші роблять, щоб не взяли в полон. З нацгвардійцями там не говорять. Знущаються, катують.

 

Найгірше на фронті було, коли дзвонили і казали, що тут думку громади проігнорували, чинов­ники щось заблокували, ціни полізли. Це давить. Думаєш: я тут воюю, а там якась гнида сидить і не хоче підтримати людей. Треба повертатися до радикалізму, блокувати адміністрації, дороги. І нехай не розказують, що це на користь Путіна. Мають розуміти, що в терпіння є межа.

 

З вітальні забігає син 2-річний Артем. Просить цукерку.

 

— Це наш найменший. А ще Катя є. Вона в Черкасах зараз на навчанні, — каже Тетяна.

 

Забирає дітей. Ті граються з білою кицькою Сімкою. Потім Анастасія приносить батькові відзнаки з фронту, грамоти й пакунок із дитячими листами.

 

— Коли відходили, кидали одяг і їжу, а листівки забрали. Було таке, що бойовики знаходили малюнки дітей в окопах, а там же номери телефонів ті часто пишуть. І ці виродки дзвонили, погрожували, — розказує Сергій Валентинович.

 

Розкажіть про перші враження від Донбасу?

 

— Ми стояли в Чорнухиному. А волонтером їздив у Новоайдар, Дебальцеве, Піски, Волноваху. Там усі радянські ­назви — селище Красний Пахар, вулиці — Леніна, Комінтерна, Пролетарська. Заходимо у шкільний двір. Там пам'ятник Козаченку. Написано "Проживав у селі Клинове. У 1930-х роках збирав посилено хліб шахтарям і робітникам. Був розстріляний куркулями, коли йшов додому з комсомольських зборів". У школі стенди — колективізація, Радянський Союз. Живуть дуже бідно, села страшні. Хата розвалена, тину нема, двоє зубів у роті й кричать: "Россия!".

 

Які настрої переважають серед місцевих жителів майже після року війни?

 

— Вони були за Росію, коли йшли на референдум. Їх обдурили. Нема того солодкого життя. Тепер не знають, куди хочуть. Ми стояли на блокпосту, приходить місцевий: "Вы — бандеровцы. Что тут стоите? От кого защищаете?". Питаю, які дивиться канали? "Новороссия", слухають "Козацкое радио". Говорять зневажливо з нашими хлопцями. Здають усі позиції. Ще не встигли виїхати — вже працюють міномети.

 

Під час обстрілу двох поранило. Звернулися до нас. Надавали їм допомогу, а до мене жінка підбігла і кричить "Зачем вы сюда пришли?". Кажу: "Це ж наша земля, Україна. Прийшов сюди, щоб до мене додому не дійшли, щоб мої діти в підвалі не сиділи. Тут було чотири "швидкі", а зараз — жодної. Де діли?". Віддали деенерівцям.

 

Є там патріоти, але їх мало. Людей треба переконати, щоб протестували проти ДНР і ЛНР так, як піднімалися проти України. Щоб виганяли найманців і козаків. Плачуться, що нема зарплат, пенсій, світла, голодують. Треба, щоб зрозуміли — ніхто їм платити не буде. А так розказують, що Путін добрий, Росія — хороша.

 

Які висновки маємо зробити після іловайського, дебальцевського котлів?

 

— Некомпетентні керівники — перша проблема. З начальника Генштабу Муженка сміються. У Дебальцевому хлопці казали: приїхав Муженко — буде котел. Ніхто не відповідає ні за Іловайськ, ні за Донецький аеропорт, ні за Савур-Могилу, Краноспартизанськ, Дебальцеве. Жоден генерал. А загинули тисячі хлопців. Три дні перед перемир'ям росіяни били з усього, з чого можна. А наша артилерія мовчала. А якби артилерія помогла, то не так багато жертв було б.

 

Друге: не було планового виводу з Дебальцевого. Виводити почали, коли перші хлопці побігли — стріляти не було чим, а їх відрізали від своїх. Ішли полями дві доби, попадали під обстріли своїх, поранені замерзали.

 

Третє: стільки техніки на складах, а нам її не дають. У нас не було жодного БТР. Аваков пообіцяв три БТРи, вони не прийшли досі.

 

За рік поміняли трьох міністрів оборони. Наскільки добре працює Полторак?

 

— Їх що було, що не було. Потрібен воєнний стан. Тоді буде один штаб, відповідатиме одна людина, не крастимуть або крастимуть значно менше. Зараз усі кричать Муженко, Муженко, а йому — нічого. Головнокомандувач мовчить. А ще є міністри — оборони Полторак і внутрішніх справ Аваков. Крайнього не знайти — валять один на одного.

 

Часто відсутність реформ у країні списують на війну. А що кажуть хлопці на фронті?

 

— Злі на цю владу. Більшість голосували за Порошенка. Думали, щось зміниться. Чому не позакривали російські банки, магазини, ресторани? Зайдіть у будь-який супермаркет, на заправку — на першому стелажі продають російські "Снікерс", "Марс", "Орбіт". Ми їх купуємо, а за ці гроші наших дітей убивають. Тут же побутова хімія, будматеріали. У Крим стоять черги — веземо продукти.

 

Коли ви приїхали додому, казали: на Донбасі легше — там тебе не турбує курс долара, ціна на бензин і знаєш, де твій ворог. Чим переймаєтеся нині?

 

— До влади пришли ті, хто не слухають людей. Захотів губернатор Черкащини Ткаченко поставити своїх голів райдержадміністрацій — поставив. Ми їздили відстоювати свого претендента. А протеже Ткаченка підтримували ті, хто їздив на антимайдан. Їм платили по 100 гривень. Сказали йому це, а він не чує.

 

Хто фінансував тітушок, організовував їх — сидять у державних адміністраціях. Хто возив до тодішнього губернатора Тулуба подачки — при владі. Дивлюся на їхні обличчя і думаю: для чого люди гинули? Міністри-іноземці ситуації не змінять. Саакашвілі (колишній президент Грузії. — "ГПУ") садив — за хабарі, корупцію. У нас цього немає.

 

Яких помилок припустився президент, яких — прем'єр?

 

— Порошенко не продав свої заводи, ніхто не відповів за розстріл Небесної сотні, олігархи залишилися при владі. Хабарники працюють, а коли їх арештовують, то за кілька днів відпускають під заставу. Порошенко — головнокомандувач. Все в його руках: дати зброю, танки, залити бетоном бліндажі, щоб людей не вбивало. Сепаратисти таке позаливали у Слов'янську, що вибити не можна було. А ми дрова ріжемо в посадках на бліндажі. Хлопці самі копають рови. Та є ж екскаватори, щебінь, цементні заводи. Не справився, скажи: у мене не вийшло, вибачте, продаватиму шоколадки.

 

Я більше надіявся на Яценюка. У перехідний період добре стартува. А далі — все застопорилося. Продовжують працювати старі схеми — відкати, кумівство. Треба змінювати систему.

 

Коли ситуація покращиться?

 

— За рік маємо закінчити війну і провести основні реформи. Тоді 2017-го почнеться реальний розвиток.

 

25 предметів старовини зібрав для сільського музею Сергій Коваль. Є вишиті рушники, прядки, веретена, дві скрині, граблі. Частину знайшов на горищі власної хати. Решту принесли односельці. Поки нема музею, зберігає все в коморі.

 

Навчається на агронома

 

Сергій Коваль народився в селі Товмач Шполянського району Черкаської області. Працював водієм у колгоспі. Коли той розпався, відкрив із дружиною продуктовий магазин у селі, обробляли землю.

 

Головою сільради обрали 2007 року. Провів освітлення всіх вулиць, обгородив кладовище. Переобрали на наступний термін, 2010-го. Зараз навчається на третьому курсі Уманського університету садівництва на агронома.

 

Восени торік балотувався до Верховної Ради на окрузі №196. Програв екс-"регіоналу" Геннадієві Бобову. Народна рада Звенигородки висувала Коваля на посаду голови райдержадміністрації. Без вищої освіти його не пропустила конкурсна комісія в Адміністрації президента. На рівні області всі документи погодили.

 

Із січня перебував у зоні антитерористичної операції. До того був волонтером. Торік у серпні 12 днів пробув на горі Карачун під Слов'янськом Донецької області.

 

Із дружиною Тетяною у шлюбі 23 роки. Вона — з сусіднього села Скотареве. Мають чотирьох дітей: 22-річного Олександра, 19-річну Катерину, 7-річну Анастасію та Артема, 2 роки. Олександр закінчив Черкаський технологічний університет. Шукає роботу інженера. Катерина навчається в обласному центрі у коледжі.