Найактивніша мама Черкас Аліна Котолуп здіснила чимало проектів, які сприяють розвитку черкаських жінок. Тепер у її планах проект "Мами Черкас" та перший мурал у Черкасах.

Про це повідомляє "Громадське ТБ: Черкаси".

– Аліно, хто ти за освітою? Ти дуже активна дівчина, як ти такою стала?

– Я – філолог, перекладач з англійської мови з правом викладання. Але ні дня не викладала англійську мову. Я пішла на перекладача, тому що склала класно екзамени та пройшла на безкоштовне навчання. В 11-му класі мені було дуже важко визначити, ким же я хочу бути. Просто були якісь несміливі мрії про те, що я хочу бути танцюристкою, режисером-постановником, актрисою, ведучою. Я батьку сказала кілька разів: «А як би поїхати у Київ вчитися, наприклад, на ведучу?». Але батько посміявся, сказав: «Що ти видумуєш? Може, тобі в цирк взагалі піти?» І на цьому тема закрилася. Але після навчання я таки поїхала до Києва і перше, чим зайнялася – почала робити фотосесії, проходити кастинги та писати резюме на роль моделі. І мене помітили та запросили на пробну фотосесію. А далі взяли в рекламу «Нескафе». Мої фотографії були розвішані по всьому Києву, і це було прикольно, в стилі: «Оце я ганю бєса». Але зіркової хвороби у мене не було. Потім були зйомки у масовці або як акторки другого плану. А ще згодом я почала працювати реквізитором. Але робота була важкою, не жіночою – потрібно було переносити багато речей, часто нелегких. І я дуже втомлювалася. А ще в Києві я жила з тіткою, в якої 5 котів і син-алкоголік. І зрештою зрозуміла, що це не те, що я хотіла в житті. Тому кинула роботу та поїхала на місяць в Індію, на Гоа, разом зі своїм хлопцем. Там я відпочивала, їла багато фруктів, кайфувала, знайомилася з людьми, пізнавала іншу культуру. Це була моя перша подорож. 

– Що в тобі змінила Індія? 

– Я одразу влилася в цю культуру, в цю атмосферу. В мене не було «тоски по Родине» або «Приехала и своё тут начинаю». Я ставилася до всього з повагою, розумінням, цікавістю. Мені дуже сподобалося те, що в Індії не важливо, бідний ти чи багатий – люди все одно посміхаються – вони щасливі, тому що розуміють, що зараз просто такий етап. Вони все сприймають, як є, вони не плачуть, не страждають, що вони бідні. «Якщо я не можу нічого змінити, що дасть мені те, що я буду нити і жалітися?» – десь така філософія індійського життя. І я зрозуміла, що потрібно більше приймати життя, ніж я приймала до цього.

– Майже усі твої соціальні проекти пов’язані з допомогою жінкам. Чому так?

– Коли я повернулася з Індії, то дізналася, що вагітна. Тоді було дуже важко, бо я не знала, що робити. Це було незаплановано. Але думку про аборт я одразу відкинула. Після народження доньки були дуже важкі перші місяці, я не висипалася, потовстішала. Але материнські інстинкти все перекривали. З часом, коли моїй донці Еммі виповнилося 6 місяців і настав так званий «золотий період», ми почали часто гуляти з нею на пляжі (ми жили на Митниці, близько біля Дніпра). І там я почала задумуватися, чого ж я взагалі в житті хочу, почала прописувати свої цілі та бажання, згадувати свої мрії. Зрозуміла, що не хочу бути «мамою-домосідкою» – це не моє. І написала дуже багато варіантів, серед них були і фітнес-тренер, і журналіст, і ведуча, і PR-менеджер, і організатор заходів, і гід-перекладач. Тоді сіла і подумала: «У мене багато вільного часу. Ким би зараз я могла навчитися бути?» І для себе вирішила, що я буду фітнес-тренером. Для цього знайшла купу онлайн-ресурсів на цю тему, книжок скачала, почала вчити фізіологію, анатомію, біомеханіку, писати конспекти. І, звичайно, паралельно займатися фітнесом. Бо була особиста мотивація схуднути. Але я хотіла правильно схуднути. Я прописала собі програму схуднення – у мене були кардіонавантаження, танці і силові вправи. І ми з малою на пляжі займалися: то вона у мене на плечах – я присідаю, то вона у мене на животі – я прес качаю, то просто на пісочку – я поряд віджимаюся. Таким чином я прийшла у форму. До того ж я перезнайомилася майже з усіма фітнес-тренерами у місті.

– Як започаткувала свій перший соціальний проект?

– У той же період я хотіла знати, як правильно прописувати собі цілі, як правильно до них іти, як правильно реалізувати свої бажання. І тут на якомусь черкаському інтернет-ресурсі на очі потрапила інформація про семінар на ці теми. Я приходжу на нього і там знайомлюся з Юрієм Поліщуком, з Дашею Подолян і купую інших людей. І так цікаво мені було. Це була моя з найперших «вилазок» у люди під час декрету. І понеслася… Для конкурсу соціальних проектів «Ідея-Дія-Результат» я пробую прописати свою ідею. Вирішила, що це буде те, на чому вже «з’їла собаку» – фітнес. Тоді знадобилися знайомства з тренерами, і я їх запросила безкоштовно проводити заняття для таких, як я, які не можуть собі дозволити дорогі тренування, але дуже хочуть займатися спортом. Я написала проект «Фітнес Open Air» – це безкоштовні тренування на свіжому повітрі, у Долині троянд, та виграла у конкурсі. Цей проект було реалізовано влітку силами чудової команди, яка складалася з волонтерів та тренерів.

– А що надихнуло на створення проекту «Мами Черкас»?

– Після закінчення «Фітнес Open Air», восени, я зрозуміла, що треба щось робити. Я сиділа вдома, нудячись від похмурої погоди, виснажена хатніми клопотами. Мені необхідна була допомога. Від поганого настрою та депресії в мене виникла чудова ідея. Я написала пост у Фейсбуці: «Мами, давайте об’єднуватися і підтримувати одна одну у тяжких ситуаціях. Давайте по черзі сидіти з дітьми, спочатку познайомимо їх, складемо графік і так будемо допомагати одна-одній» . І от так поступово все почало розвиватися. Я сама зробила афішку, написала свою історію і потихеньку почали долучатися мами. Головна мета проекту – об’єднати мам для спільної дії, розвитку, творчості, надихнути та донести меседж, що час, коли жінка у декреті, є класною можливістю для того, щоб розвиватися, пізнавати щось нове і ні в якому разі не «закидати» себе. Я впевнена, що жінки можуть поєднувати материнство і самореалізацію.

– Аліно, чим зараз займаєшся?

– Із 15 жовтня запускаю цикл програм для мам в рамках проекту «Мами Черкас». Це буде серія тренінгів, надихаючих зустрічей, можливо, лекцій чи просто обговорення з різними цікавими жінками на різні теми: самореалізація, материнство. Зустрічі будуть протягом року, раз-два в місяць. Будуть проходити в child friendly place, щоб жінки могли взяти з собою дитину. Ми забезпечимо няню і зробимо приємну атмосферу.

– Я знаю, ти хотіла створити в Черкасах перший мурал (малюнок на стіні). Як із цим?

– Я зараз чекаю, коли приїде художник Саша Корбан і куратор Юля Островська з Києва та подивляться своїми очима стіну, де планується мурал. Ми визначили, що мурал буде на стіні 12-типоверхового будинку за адресою Героїв Сталінграду, 7 – це річпорт. Якщо стояти біля Спортлайфу і дивитися на цю стіну, то її дуже добре видно. Ми вже погодили це місце з міськрадою та жителями будинку. Взагалі дуже важко зробити мурал і зробити його правильно, гармонійно, всім догодити.

ФОТО: робота Саші Корбана

– А хто буде фінансувати цей проект?

– Я виграла 23 тисячі гривень на CherITy Fest – це благодійний фестиваль, який організовували ІТ-компанії нашого міста. Цих коштів не вистачить, але я маю надію, що знайду ще спонсорів. Можливо КП «Дирекція парків» забезпечить нас підйомником безкоштовно або «за божими» цінами.

– Цим муралом тільки ти займаєшся чи є команда?

– Я сама. Тому якщо хтось хоче, то нехай приєднується – мені потрібна допомога. Бо я ще такий маленький проект задумала: на водоканалі знайшла довгу нудну стіну (недалеко від мого дому) і зайшла до директора цього підприємства, запитала, чи можна її розмалювати. А він каже: «А я як раз шукаю, хто б її розмалював». Тому зараз планую зустріч з черкаським художником, який малює графіті, щоб він її розмалював.

– Звідки у тебе така любов до того, щоб прикрашати вулиці, облаштовувати простір міста?

– У мене таке «помішаніє» на масштабах – подобається, щоб було побільше-побільше, масштабніше-масштабніше. І дуже люблю, щоб моє око радувало щось гарне. Коли я жила у Києві, то постійно ходила на виставки. Виховувала в собі естетичний смак. Багато дивилася гарних фільмів, картин. В інтернеті часто дивилася історії створення муралів. І відчула оцей смак – як це може бути. Мене чіпляє те, що витвір мистецтва чи просто виплеск емоцій можна зробити на стіні на загальний огляд. І цим самим здивувати чи навіть спантеличити людей. Тому що вони звикли, що все однаково сіре, а тут - вау! Мені в житті не вистачає барв, тому мій девіз «Розмалюй моє місто». Зараз я хочу знайомитися з людьми, які займаються urban-проектами у великих містах. І писати urban-проекти для нашого міста, запрошувати сюди крутих стратегів, разом з якими ми будемо зовнішньо прикрашати місто. Але щоб було це концептуально і комплексно. Та до цього мені ще потрібно дорости. І нашій владі також.