24 лютого Вікторія Саранкіна прокинулась у Краматорську на Донеччині від вибухів. Тоді жінка зрозуміла, що війна прийшла знову. Знову, адже ще в 2014 році місто протягом декількох місяців перебувало під російською окупацією. Маючи попередній досвід, її родина вирішила негайно виїжджати в безпечне місто. Так, разом із чоловіком та двома синами-підлітками Вікторія опинилися в чужому, але гостинному місті Черкаси.

Свою історію вона розповіла журналістам видання ЗМІ.ck.ua.

Вікторії 35 років і вона – мама двох синів, 11 та 13 років. До повномасштабного вторгнення жінка вже знала, що таке війна. Однак не вірила, що все може повторитися знову. У перший день вторгнення місто намагалося функціонувати, люди виходили на роботу, однак їх відправляли додому, бо тоді ще ніхто не знав, що ж буде далі.

Фото з особистої сторінки Вікторії у Facebook

«Та в нас уже був досвід. Наше місто бомбили ще в 2014 році, тому ми розуміли, що означають ці «бахи», які розбудили нас 24 лютого. До цього було багато пліток про те, що росіяни нападуть на нас, але ми все одно не хотіли вірити. У нас були плани. 23 лютого ми пакували валізи в Харків на концерт, який мав відбутися як раз 24 лютого, однак гурт його скасував», - каже Вікторія.

За її словами, перша панічна атака й відчуття невідворотного до Вікторії прийшло тоді, коли в шкільний чат, куди раніше вчителі надсилали фото дітей зі свят, відправили світлину з уроку, де учнів навчали ховатися й прикривати руками голови під час бомбардувань.

«Тоді ми зрозуміли, що буде біда й треба рятувати дітей. Усередині було відчуття паніки та страх. Оскільки ми вже відчували на собі війну раніше, то вирішили не затягувати й виїжджати швидше», - зазначає Вікторія.

Цього разу домівку довелося покидати на триваліший час.

До Черкас родина приїхала 8 березня. Вікторія пригадує, що тоді не знали, куди їхати й залишатися в цьому місті не планували. Спочатку прямували до Умані, щоб там перебувати день чи два, а далі –  вирушати в Мукачево.

«Дорогою трохи заблукали. На трасі біля Сміли в придорожньому кафе ми зрозуміли, що втомились і фізично, й морально. А в Умані ми теж не знали, де залишитися. Ми їхали в нікуди, не знали, де будемо. Подивились по мапі, де велике місто – побачили Черкаси. Ми чули про нього, але не бували тут раніше. Тому подзвонили волонтерам, які запропонували в школі залишитися, але нам не підходив цей варіант, бо ми їхали трьома родинами. Інший волонтер розказав про те, що в одному з гуртожитків можна поселитися в окремих кімнатах. Так ми залишилися тут до цього часу», – розповідає Вікторія.

Вона розповідає, що дорогою виникали проблеми з пальним, а також були великі затори, адже в той час з різних куточків України намагалося евакуюватися багато людей.

«Ми їхали своїми автомобілями. Це була втомлива й довга дорога. Було страшно. Однак наші військові на блокпостах постійно заспокоювали. Вони казали, що все буде добре, що все буде Україна», – пригадує переселенка.

У Черкасах Вікторія разом із родиною проживає вже понад вісім місяців. За цей час встигли полюбити місто, хоча хочеться повернутися додому.

«Нам пощастило й у нас не було ніяких труднощів, коли ми приїхали сюди. Волонтери нам допомогли з гуртожитком. Тут все комфортно й зручно. Я вважаю, що рішення залишитися в Україні правильне, це краще, ніж якби ми поїхали за кордон. У Черкасах ми відчуваємо, що не займаємо чиєсь місце, ми тут свої», - каже вона.

Вікторія додає, що в місті найбільше подобається зоопарк, оскільки для переселенців вхід зробили безкоштовним, то родина досить часто відвідує саме це місце. Воно дарує їм затишок та відчуття спокою.

«Ми чухали за носа зубра, олені до нас підходили. Було таке відчуття, що тварини відчувають, що потрібно підійти і дати почухати бочок. Ми напитувались від них енергією», – каже вона. Також зазначає, що не менше подобається і широкий Дніпро.

«Нам подобається ставлення черкащан до нас. Наприклад, ми ходили до бібліотеки, щоб взяти книги, які задали прочитати в школі. Нас без проблем оформили й видали все, що потрібно. Ми маємо читацький квиток і можемо прийти в будь-який час. Таке ж хороше ставлення до нас і в лікарнях. Обслуговують так само, як і всіх. Ми не відчуваємо, що ми тут чужі. Кожного дня мені все більше й більше подобаються черкащани. Коли вони дізнаються, що я не місцева, то всі запитують, чим допомогти. Я вже познайомилась із класними дівчатами тут, які дуже мотивують. Я рада, що на своїй землі. У Черкасах я не зустріла жодної людини, яка б сказала, що дарма приїхала сюди й що я тут непотрібна. Це дуже цінно», – розповідає Вікторія.

Хоч діти вже досить дорослі, вони переживають через те, що відбувається. Адаптуватися до нового середовища важко. Вікторія пригадує, що в 2014 році її сини ще були зовсім маленькі, тому не пам’ятають попереднього досвіду, хоч тоді в Краматорську залишатися було страшно.

«Після 24 лютого залишати їх самих в будинку було важко й страшно. Ми виїжджали й раніше, коли була окупація, тому вони не пам’ятають цього, хоча й знають про все, що відбувалося. Ми тоді чули кулеметну чергу, автоматні постріли. А тепер, коли вони виросли й це трапилось, було страшно й нам, і їм. Ми не знали, що нас чекає», – каже Вікторія.

Фото з особистого архіву Вікторії 

Вона додає, що зараз її сини продовжують навчатися в своїй школі, оскільки заняття відбуваються онлайн, тому переводити їх не було потреби. Також разом із дітьми відвідували психологічні курси «Кроки до життя», які допомогли родині краще адаптуватися до нових реалій життя.

«У мене сини професійно займаються спортом, але зараз страшнувато кудись виходити, тому поки що спортом займаються вдома. Не хочеться надовго покидати нашу кімнату в гуртожитку. Діти поки рідко спілкуються з іншими, але нам пощастило, тому що за 10 хвилин ходьби від нас живе їхній однокласник, який також приїхав сюди з Краматорська. Ходять в гості одне до одного», - розповідає переселенка.

Коли 31 жовтня в Черкасах не було світла та води цілий день, родина провела час разом вдома.

«У нас був тільки фонарик. Тому ми цілий день по черзі в голос читали «Гаррі Поттера», кожен по три сторінки, щоб усім було цікаво. Отакий був день. Воду для технічних потреб набрали у Дніпрі, бо ми не робили тоді запаси, не очікували, що буде таке. Удома була їжа, ми купили собі невеликий пальник й змогли приготувати навіть чай. Насолоджувалися компанією одне одного. Найголовніше, що ми були разом та у відносній безпеці», – пригадує вона.

Удома Вікторія працювала в сфері торгівлі й любила свою роботу. Крім того, вона була й активною громадянкою та долучалась до різних проєктів, зокрема, є членом громадської організації «Матусі Краматорська». Тож жінка не розгубилася й уже в Черкасах змогла знайти роботу, яка їй подобається, а також організовує в гуртожитку активності для дітей та дорослих.

Фото з Facebook-спільноти "Черкаси наш другий дім"

«Коли в тебе є оцей вірус «громадська активність» у крові, то тут вже просто так це не переступиш. Досвід є, тому й тут намагаємось це використовувати – писати гранти, влаштовувати якісь активності», – каже Вікторія.

Вона додає, що разом з іншими дівчатами написали грант та виграли можливість облаштувати в гуртожитку приміщення для активного проведення часу як для дітей, так і для дорослих. У планах тепер облаштувати його та проводити там час за іграми, а також організовувати різні майстер-класи, лекції та курси, які будуть цікаві переселенцям. Одне із таких – заняття з вивчення та покращення української мови.

«Ми намагаємось використовувати українську, тому що не хочеться говорити мовою окупантів. У нас є ідея звати до гуртожитку вчителя, який би допомагав всім охочим переселенцям із цим, але зараз нема місця, де проводити ці заняття. Тож ми сподіваємось, що в нас вийде привести до ладу приміщення й почати втілювати ці ідеї. Бо це тяжко, коли ти проживаєш зі своєю сім’ю в кімнаті на 18 квадратів і більше, крім кухні чи коридору, ти не можеш ні з ким зустрітися ніде. Таке місце потрібне», – розповідає Вікторія.

Фото з Facebook-спільноти "Черкаси наш другий дім"

За її словами, допоки вона не була на роботі, то разом із синами-спортсменами збирали в спортзалі дітей та займались із ними фізкультурними вправа. Улітку виходили з килимками на вулицю, проводили різні вікторини, математичні конкурси, аби чимось зацікавити дітей.

Фото з Facebook-спільноти "Черкаси наш другий дім"

І хоч Черкаси гостинно прийняли родину Вікторії, однак найбільше бажання – знову бути вдома й знати, що рідні в безпеці.

«Ми дуже хочемо додому, в свою домівку. Тому після війни зберемось разом із усіма рідними та друзями, адже всі наші зараз дуже далеко. Хочеться просто обійнятися та мовчати, насолоджуватися присутністю одне одного. Війна показала, хто тобі рідний», – зазначає Вікторія.

Підготувала Світлана Небилиця

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Історія переселенки з Краматорська, яка опинилася в Черкасах.