Станіслав Кухарчук – спеціальний кореспондент товариства “Національні інформаційні системи”, кореспондент телеканалу Інтер у Черкасах, а ще – воєнкор, хоч сам він і не любить цього означення і вважає його дещо пафосним.

Він працює журналістом майже 15 років. З 2014 регулярно їздить у робочі відрядження на Схід і при цьому ще й допомагає волонтерам. Із початком повномасштабного вторгнення росії його команда виявилась єдиною, хто в перші дні продовжив працювати на лінії зіткнення на Донбасі. Із одного з крайніх відряджень на Схід журналіст привіз із собою додому чотирилапого друга Оскара, якого хтось залишив, тікаючи від війни.

6 червня, за вагомий внесок у розвиток вітчизняної журналістики, мужність і самовідданість, виявлені під час висвітлення подій повномасштабного вторгнення РФ на територію України, за багаторічну сумлінну працю та високу професійну майстерність Станіслава нагородили орденом за “За заслуги” III ступеня.

Ми з ним поговорили про його перше відрядження в Донецьк, роботу на лінії розмежування, себто “на нулі”, як прийнято казати серед військових, про перші дні повномасштабного вторгнення, дотримання журналістських стандартів в умовах воєнного стану, а також про нинішній стан справ у ремеслі.

Зустрічаємось у центрі Черкас, у офісі, де розмістились кілька корпунктів національних телеканалів. На стінах кабінету рамки з нагородами журналістів, бейджі різноманітних акредитацій, колекція українських прапорів та прапори військових підрозділів. Станіслав відкритий, життєрадісний, часто жартує і часто курить. На передпліччі у нього татуювання із зображенням Тараса Шевченка з автоматом у бронежилеті та шоломі, а нижче рядки з поеми “Кавказ”: “Борітеся — поборете! Вам бог помагає! За вас правда, за вас слава і воля святая!”. 

Розмову починаємо із того, як Стас прийшов у журналістику, про яку мріяв з дитинства. 

У ремеслі він з 2008-го року. Спочатку  вдень працював кореспондентом, а в нічні зміни офіціантом чи барменом, аби заробити на життя. Згодом отримав фах режисера, змінив декілька каналів, поки не влаштувався на корпункт телеканалу “Інтер” у Черкасах. І саме в статусі кореспондента “Подробиць” поїхав у своє перше відрядження на Донбас.

– Пам’ятаєш те перше відрядження?

– Одразу після Майдану, де я теж отримав по голові (журналіст телеканалу Інтер Станіслав Кухарчук був жорстоко побитий беркутівцями під час розгону Євромайдану в Черкасах, авт.), почало заварюватись у Криму, але там працювали люди із центрального офісу. А на Донбас я сам запропонував свою кандидатуру керівництву. Сказав: “Готовий їхати, я так розумію, що не дуже багато бажаючих”. 

Ми тоді ще не розуміли, що війна зароджується. У Донецьк я приїхав в 2014-му, 29 квітня, якраз на ранок після останньої проукраїнської акції. Сам тоді не розумів, куди їду. Приїжджаю, а по перону вже озброєні чуваки в балаклавах і з “пєтухами” на рукавах ходять. Колега, якого я міняв, розповів мені. що тут відбувається і я дуже швидко зняв рожеві окуляри. Думалось, що тут такий собі “антимайдан”, але не так щоб усе аж настільки... Ми там більше тижня відпрацювали по п’ять включок на день, ховалися, тікали, знімали на телефони, фотоапарати, щоб не світити камеру. 

А в самому Донецьку на той час  був сюр, який я потім на війні бачив дуже часто. От тут  є захоплена Донецька ОДА, барикади, “сєпарйо”, крики “рассійа!”, а навколо місто живе своїм буденним життям: кафешки, прогулянки. 1 травня був великий мітинг і вже з того дня т. зв. “лідери” накрутили народ і почалося захоплення райвідділів, СБУ і таке інше. 

Те відрядження тоді з пригодами закінчилося. Не хочу всього розповідати, але було сцикотно. Після того я працював у Черкасах, а вже аж у серпні поїхав у Кременчук знімати про бронетранспортери, звідти в поїхав Харків на  два дні, але пробув там місяць, а потім вже на два тижні в АТО. Ну і понеслась.

Погано, що не вся країна розуміє, що у нас війна 8 років, а не чотири місяці. І з початком повномасштабного вторгнення особисто я цих масштабів не відчув, бо всі вісім років був на Донбасі. А там як вісім років тому почалася війна, так і досі триває. Але інтенсивність боїв зросла в десятки разів. І географія війни розширилась на Київщину, Харківщину.

Станіслав із оператором Сергієм Дубініним. Сєвєродонецьк, травень цього року. Фото із facebook Станіслава. 

– Як ти зустрів ранок 24 лютого? 

– Ми працюємо на “нулі”, тобто на самій передовій. Інколи по 50-60 метрів до ворога бувало. Два тижні ти на ротації і чотири тижні на корпункті. Могло бути і місяць. Це залежало від того, чи є група щоб тебе поміняти. І от ми заїжджаємо 20 лютого на передову. І заїжджаємо в саму, вибачте, сраку. Один з наших якраз тоді сказав: “Хлопці, я пас. У мене народилась дитина, хочу побути із сім’єю”. На той час вже з тиждень, як дуже потужно працювала артилерія. І вже тоді відчувалося, що от-от щось має статися. Зріс масштаб обстрілів і при тому кардинально: не в половину, а в рази. З 22 на 23 лютого ми ночували у Щасті і вночі я вийшов на площу: нема ні води, ні світла, але така канонада скрізь, ніби ти в якомусь Сталінграді. Тільки на ранок стихло. А потім і вдень почалося. 

Вже 23 лютого ми повертались зі Щастя і в повітрі воно висіло. Заїхали в Сєвєродонецьк злити відео і начитати сюжет. Була там така кав’рня “Львівські круасани”. Вже нема... як і всього Сєвєродонецька. І ми замовили собі щось поїсти. Тут люди ходять, кава-чай, вечеряють сім’ями, а ми вирвалися реально з пекла. Поки ми їхали сюди, по нас двічі лупили Гради і розривалися за 50 метрів від машини. І я собі думаю: якщо воно дійсно станеться, то тут через тиждень все буде інакше. Як у воду дивився. Наступний раз ми потрапили у Сєвєродонецьк 27 лютого, коли там розгорталася 79-та бригада. І такі апокаліптичні картини: прямо серед міста на алеях розгортається артилерія, танки стають у капоніри за хатами, БТР вивантажують піхоту. Місто готується до оборони. 

Але ще 23-го ми заїхали на базу в Краматорськ, приготували собі вечерю, сідаємо вечеряти, а у всіх таке гнітюче відчуття… Я потелефонував мамі, дружині. Кажу: щось дуже погане відчуття, будьте напоготові. І от, о п’ятій ранку я прокидаюсь від того, що в моїй кімнаті двері отак “бабах!” від вибухової хвилі. Підриваюсь із ліжка, дивлюсь у вікно, а там вже літаки, ракети, вибухи. У мене вікна прямо на аеропорт Краматорська виходили – а вони якраз туди і лупили. Я до хлопців, давай їх будити. Відкриваю стрічку в телефоні, а там “Київ обстрілюють ракетами”. Ну все. Ми в новій реальності.

– Боявся? 

– Відчуття страху не було. Був якийсь розпач. Реально нерозуміння, що робити. Телефоную дружині з донькою, мамі. Роздаю їм інструкції. Але коли я їхав, то ми з ними говорили, вони вже зібрали екстрені валізки, були поінструктовані по медицині, як ховатися від обстрілів. Тож я їм тільки сказав, що все почалося і щоби знімали всі гроші з карти. На той час я взагалі не знав, що зі мною буде. Реально не знав, чи доживу до вечора.  Я, оператор, водій, - ми себе вже поховали. Розуміли, що, можливо, звідси вже не виїдемо. Тому й працювали на повну віддачу. Одразу мобілізувалися. Де в нас найбільша інтенсивність?. У Щасті? Зняли готівки й поїхали в Щастя. І всю дорогу ми йдемо в колоні з нашою технікою, а звідти, нам напроти, йде просто нескінченна колона цивільних. Апокаліпсис. Просто не віриш своїм очам, що це насправді. Просто не віриш.

Приїжджаємо у Щастя. Тут канонада, зв’язок лягає. І добре, що ми вже були там і познайомилися з 79-тою бригадою, з конкретним батальйоном. І нам комбат такий: “О! А ви тут що робите?!”. Ми йому: “Так воювати приїхали”. Він: “А ми тут Щастя відбили і сєпарів чотирьох впіймали”. І ці перші кадри чотирьох полонених без штанів – це наші. Ми зняли цих сєпарів і нам треба було включитися, а зв’язку не було, тож ми від’їхали до Новоайдару. Туди їхали, то ще поліція стояла на блокпостах, а назад вже не було. Включаємось, а потім повертаємося до пацанів. Знов щось зняли – повертаємося, ще щось записали – включилися. Ми в ефірі, ми працюємо. По дорозі з Новоайдару на базу ми ще вивезли дівчину з мамою. Вона підійшла і каже: “Хлопці, можете нас вивезти? Бо ми проукраїнські і нам тут...”. Ну і ми всі якось запхалися в ту “Шкоду”, довезли їх до Бахмута та посадили на евакуаційний потяг. 

Тоді ми ще не знали, що всі канали на той час вже евакуювали всіх своїх журналістів. Лиш увечері дізналися, що ми – одна-єдина група, яка залишилася на весь Донбас. 

Зранку наступного дня ми знову зібрались в Щастя. Вже їдемо і тут оператора накриває. Хтось йому сказав, шо канал вже не працює, ніхто не працює, росіяни в Києві. І він усе: “Розвертаємось! Їдьмо в Київ! У мене там родичі!”. Але вдалося його вгамувати. Працюємо далі. Наступного дня наш канал доєднався до марафону і ми пішли по накатаній: працюємо на передовій, ходимо на зачистки, те-се. 

Перші п’ять днів зв’язку із прес-офіцерами взагалі не було. І ми їхали на позиції навмання. От знали, що у Сєвєродонецьку стоїть 79-та бригада, яка відійшла від Щастя – до них і приїхали. Ходили з ними на зачистки. Може, бачив танчик підбитий, тіки-тіки його підбили при нас: такий березовий гай, напис Луганщина і танк димиться? Це ми його зняли. Пішли в колоні, а там войнуха зав’язалась така нормальна, ми теж встрягли трошки, але нічого. Живі-здорові. Привіти десантників ми записували. Коротше, все, що нам лягало на кадр, то ми все й знімали та показували. І так в нас пройшов місяць.

– Ти пробув там цілий місяць від початку і лиш тоді поїхав додому?

– Так. На тиждень. Щоби поміняти машину. Було таке, що канал пропонував евакуюватись. Ми з хлопцями порадилися: що ми? А окрім нас немає кому це робити. Ніхто сюди не їде, всі сфокусувались на Столиці. Тож ми й залишилися. Нам видали зброю в поліції, “калаші”, бо без зброї їздити не можна, і так ми місяць проїздили. 

У перший місяць ми поставили на собі хрест. Навіть не думали, що повернемось. Жили одним днем. Відпрацювали день – і зашибісь. А те, шо ти можеш лягти спати і не прокинутися, це 50 на 50.  

– Намагалися про це не думати?

– Ні. Обов’язково думаєш про це. В який пакет тебе запакують? Як це станеться? Але ти маєш виконувати свою роботу. Якщо вже вліз у цю зарубу, підписався, то працюй до кінця. І ми намагалися заспокоювати своїх рідних, що все нормально... Це може пафосно прозвучить, але ми перекрасно розуміли, що кожен день, кожен виїзд може бути останнім.

Пес Оскар оселився у родині Станіслава після одного з чергових відряджень на Схід. Фото – скриншот із національного телемарафону. 

– У твоїх сюжетах завжди чути постріли, вибухи. Ракети прилітали просто в ефірі. Ти постійно працюєш “на нулі”. Адаптувався?

– Пам’ятаю свій перший виїзд на “нуль”. Домовився з місцевими волонтерами і вони мене взяли в машину. І коли ти бачиш, як на перехресті де пару секунд тому проїжджала машина, вибухає міна, одна, друга, третя, серце калатає, страшно. Але страх буде завжди. Головне - його перебороти. Переборов, можеш рухатись далі. Якщо ж ні, і він заволодів твоїми мізками, – тобі немає, що там робити. Тому що ти почнеш панікувати, а паніка спричинить смерть. І, можливо, не тобі одному. 

– Ти не раз бував у межових ситуаціях. Але яка з них найбільше в тобі закарбувалась?

– Та їх скільки було, шо я й не можу чогось виділити. Бували у такій сраці, шо повторити це точно не хотілося б. Але ти розумієш, що це твоя робота. А твоя робота – це інформування суспільства. Люди мають знати, що відбувається насправді. І не просто знати, а й бачити картинку. От ми, наприклад, їздили на зачистку: окупанти зайняли нашу позицію, наші їх відбили, спалили танки, “беху” (БТР, - авт), але там залишилось багато недобитків десанту і туди виїжджають наші дві “бехи”. Й от ми напросилися з ними… А там купа розірваних тіл, в тому числі і наших, чітко по нас стріляє арта. Таке. Але це все твоя робота. 

– Як ти ставишся до певних обмежень та інших вимушених нововведень в роботі журналістів, які з’явилися через воєнний стан?

–Ти ж розумієш, що ми не можемо бути нейтральними журналістами? Війна йде в нашій країні. Як я можу стояти осторонь? Як я можу дотримуватись журналістських стандартів? Тоді мені треба було б іти до окупантів і записати їхній коментар для дотримання балансу думок. Це можуть собі дозволити хіба закордонні ЗМІ, бо це не їхня війна. 

– Нерідко до журналістів не досить дружньо ставляться на позиціях. У тебе таке бувало?

– Ні. Недружньо можуть ставитися тільки ті, хто не знає. З ким ми знайомі, і хто загалом знайомий з роботою воєнкорів, не люблю це слово, типу “ми такі круті”, з роботою моїх колег, ті прекрасно розуміють, що ми не підведемо, будемо до кінця. Ти бойова одиниця, але на своєму місці. Часто дехто навпаки каже: хлопці, приїжджайте, то нас хоч рідні побачать. Бо там зв’язку нема. 

– Але ж скільки було скандалів, що нібито через роботу журналістів виникали проблеми у військових.

– Це питання самоцензури. Якщо журналіст бере на себе відповідальність щось знімати там, то він має взяти на себе й відповідальність за те, що він не покаже нічого зайвого. Він десять разів передивиться те відео і виріже те, що може нашкодити людям. Бо він сьогодні приїхав і сьогодні поїхав, а хлопцям на цих позиціях сидіти. Якщо наплужиш десь – це може коштувати їм життя. Як потім їхнім рідним в очі дивитись, їхнім побратимам? Не раз сперечались з оператором, не раз вирізали такі красиві кадри... Бо можеш показати прив’язку до місцевості, проілюструвати ефективність вогню противника. Ні. Таку відповідальність я брати не хочу.

Працюючи воєнкором, Станіслав Кухарчук встигає ще й неабияк допомагати волонтерам

– Працюючи в таких непростих умовах, як тобі ще й вдається активно волонтерити?

– Ми почали допомагати волонтерам ще з 2014-го року. Чи вони нам привозять, чи ми самі, коли їдемо на ротацію, максимально напаковуємо машину. І там ми швидше дістаємося до позицій для того, щоб це передати. Буває волонтери складають все у нас в гаражі в Краматорську і ми вже розвозимо на позиції. Але це не волонтерство. Я не можу ставити себе на один щабель із волонтерами. Тому що це настільки пекельна робота. От, скажімо, Славік (В’ячеслав Скічко, черкаський волонтер,-  авт.)... він має онкозахворювання, але ж не випускає телефон із рук: за щось домовляється, щось шукає, щось везе, щось тягне. Я ж можу лише допомогти перевезти, передати, чи підтягнути знайомих людей із грошима й спрямувати ці гроші у правильне русло: на машину, безпілотник, чи ще щось. 

– А якої допомоги зараз потребують самі журналісти? ІМІ знаходив і роздавав аптечки, бронежилети, шоломи, сонячні батареї, телефони, старлінки і продовжує це робити… У тебе особисто є все необхідне для таких відряджень?

– У мене є можливість виїхати в тилову зону чи повернутися додому в Черкаси і все потрібне купити. Я заробляю гроші. Небагато, але отримую зарплату, дають невеличкі премії за “бойові”, тож можу щось придбати. А це все треба відправляти туди, де це необхідно і такої можливості немає. Я маю аптечку, бронік колись у волонтерів наклянчив, шолом мій особистий, турнікети купив.

– Чи не відчуваєш, що наше ремесло останніми роками дещо занепадає? Чимало наших колег пішли хто в піар, хто в IT, хто на заробітки. Домінує так завана релізна журналістика, журналістика із соцмереж. Але повномасштабне вторгнення вкотре актуалізувало потребу в якісній інформації. 

– Та чому в занепаді. Справа у тім, що у нас дуже велика конкуренція. Але людям, які цим горять, завжди знаходять місце. Так, зарплати невеликі. Але я розумію, що моя робота важлива і я буду її виконувати. Тому я не сказав би, що в занепаді. Стрічки наповнені, новини є.  Єдине, я сподіваюсь, що після перемоги, хоч це і не буде швидко, але після перемоги, після того як Україна увійде до Євросоюзу, у нас буде якось змінений медіаринок. Він створиться таким чином, щоб медіа могли заробляти собі на хліб самі, а не чекати подачок олігархів. Кльово було, що під час Майдану медіа належали купі олігархів, кожен свою лінію гнув, то і в людей був вибір, кого дивитися і формувати якось свою думку. А зараз це зіграло злий жарт, бо в нас всі канали дотаційні. Олігархи обрізали фінансування, купу народу позвільняли і залишились тільки ті, хто працює на марафоні. Телеканали не можуть дозволити собі корпункти. І так-от бідно живем. Але живем. 

– Не думав про зміну професії?

–Я за освітою режисер. Я знімав кліпи, фільми. Мені це подобається. Тож хотілося б займатися режисурою. Але я намагаюсь і в своїх сюжетах поєднувати журналістську та режисерську роботу. Іноді це навіть непогано виходить. Звичайно, я мало сюжетів можу назвати, якими задоволений, але є моменти, коли кайфуєш. Та все ж хочеться щось більше, щось масштабніше. Можливо, вже після перемоги. 

 

Спілкувався регіональний представник

Інституту масової інформації у Черкаській області Захар Колісніченко