Жив у стародавні часи могутній богатир Лиман, і було в нього двоє дітей — дочка Десна та син Дніпро. Десна була старшою, а Дніпро молодшим. От виросли діти, настав час Лиману передавати їм свої володіння. Каже батько:

 

— Діти мої любі, приходьте завтра до мене за благословенням. Хто першим прийде, тому й спадок мій залишу.

 

Полягали Десна та Дніпро спати. Та не спиться Дніпрові, сон не йде до нього. Хоче син першим батькове благословення взяти. І ранком, як тільки зоря зійшла, Дніпро прийшов до Лимана.

 

—  Благословіть, тату!

— Добре, сину,— каже Лиман,— Та чому ж не прийшла Десна, адже вона старша за тебе і більше прав має на мій спадок?

—  Вона ще спить, батьку,— відповів Дніпро.

 

Благословив Лиман сина, і той пішов батьківську землю міряти, господарювати на ній.

Проспала Десна вранішню зорю. Прокинулась — а молодшого брата вже немає. Прибігла до батька:

 

—  Благословіть, тату!

 

Лиман благословив дочку, а потім каже:

— Дніпро першим від мене благословення взяв, але якщо випередиш його і першою землю мою зміряєш — пануватимеш на ній по праву.

 

Побігла Десна за братом, а попереду себе сокола пустила, щоб він дорогу їй показував. Але як не намагалась, усе одно випередити Дніпра не змогла. Раптом побачила Десна братів слід: «Якщо не випереджу його, то разом із ним отримаю батьківську спадщину».

 

Ступила Десна у слід Дніпра — і вмить обидва стали ріками, потекли разом. Це батько вирішив примирити дітей своїх.

Проте Дніпро з тих пір усе одно вважається головною річкою України. Як розрізнити, де вода сестри, а де брата? Просто — в Десні вода світліша, а в Дніпрі темнувата.

 

 

У сиву давнину народ Уманщини потерпав від спеки. Не було урожаю, все посохло, тому що не було дощів. Людям загрожувала смерть від голоду і спраги. Боролися за життя наші предки, як могли: копали криниці, але вода пішла далеко під землю. Спробували в іншому місці, але на шляху траплялося лише каміння. Люди вже втратили надію на порятунок.

 

В одному селі жила молода, казкової вроди дівчина Ятрань. Висока, струнка, як молода берізка, золотиста коса, як промінчики весняного сонечка, очі такі блакитні, як небо в погожу днину. А душа! Душа в неї була чиста, як прозорий струмочок, серденько було чуйне до чужого горя.

 

Ятрань розуміла, що її село загине без води, вона відійшла від громади і пішла за село. Дівчина впала навколішки і почала благати: «Господи! Не дай загинути цим людям. Забери життя в мене — хай вони врятуються!» З очей красуні полилися сльози: кап-кап, кап-кап… Раптом хтось з людей закричав: «Диво!» Так, це було диво: за селом з’явилась широка, повноводна річка. Вода була чиста, як в прозорому струмочку і мала відтінок блакитного неба в погожу днину… Їх радості не було меж. Аж пізно ввечері згадали про дівчину-красуню. Шукали її всім селом, але знайшли тільки стрічку з її коси. І зрозуміли люди, що ріка і є їхня красуня, яка пожертвувала собою заради них, по краплині сліз вилившись у річку.

 

 

Колись давно містом, яке мало назву Низьке, правив князь на ймення Тікич. Був він мудрий, розсудливий, добрий. Любив і поважав його народ. Мав Тікич сина Таля і дочку Яну. Навчав їх батько бути добрими, поважати одне одного.

 

Але трапилось лихо. Захворіла Яна на тяжку хворобу. Ніякий лікар, ні мудрець не могли  щось порадити. І вирішив тоді князь звернутися до свого народу за допомогою.

Заглибившись у свої думки, всі мовчали. Тільки двоє старих дідів вийшли наперед і промовили: «Є на світі така рослина, але росте вона за високої зеленої гори. Це зілля і врятує дівчину». Сказавши це, діди чемно вклонилися і зникли в натовпі.

 

Пройшло декілька днів … І вирішили син і батько мандрувати в далеку дорогу. Яна залишилася чекати рідних вдома. Увесь час розлуки вона плакала, поки не стала річкою. А тим часом Таль поспішав з чудодійною рослиною до сестри, але замість Яни зустріла синьоока річечка, яка розлилася біля замку. Відчув хлопець велику втрату і вернувся із рослиною у воду, але і не винирнув , мабуть, не відпустила його сестра… З того часу на честь цих молодих людей назвали річку Тальянкою.

 

 

… На березі сивочолого Дніпра, у невеличкому поселенні жила-була сонцесяйна принцеса – красуня Рожена. Русокоса Рожена навесні зустрічала витязів, з якими Київський князь Святослав вирушав на поганців-варварів, котрі часто нападали на поселення Київської Русі. Зустрічаючи і проводжаючи у далекий похід витязів, Рожена подавала Князю глечик з чистою джерельною водою, що наділяла воїнів силою і хоробрістю, а коли вони поверталися з походу, цією ж водою промивала рани, які дуже швидко загоювалися.

 

І довідалися вороги, що незбориму силу, хоробрість князівській раті дає цілюща вода Рожени.

 

Однієї темної ночі хазари підкралися до хати Рожени, схопили її і повели за поселення, до підніжжя гори, де струменів животворний струмок. Де їм було знати, що цілюща вода наділена Божою благодаттю лише для добрих людей, а для злих вона була мертвою. І коли ті, хто випив води, впали мертвими, вороги зрозуміли, що Рожена не сказала їм правди, прив’язали її до сосни, що стояла на горі, розіклали під нею багаття і запалили. Та не почули вони з уст Рожени ані стогону.

 

Раптом навкруги загуло, почорніли хвилі Дніпра і з ревом хлинули до крутого берега, блискавиці розрізали небо, вдарив грім, зірвалася страшенна буря. Там, де була Рожена, в небо крізь темінь, гул і стогін лісу піднялося блідо-рожеве марево і зникло в розбурханих темно-сірих хмарах.

 

Раптом буря стихла, зійшло сонце. Навкруги вся земля була покрита різнобарвним рястом, а біля підніжжя гори, де протікав струмочок, забило пульсуюче джерело, мов серце Рожени. З самої гори струмочками течуть і донині сльози Рожени, які зливаються в єдиний потік і далі линуть струмком, що за кілька сот кроків впадає в Дніпро, несучи через всю Україну невмирущу легенду і славу волелюбних русичів. Звідтоді й нарекли це місце Роженою криницею.

 

 

Високу Чигиринську гору люди назвали Богдановою горою. Вона стоїть посередині Чигирина Ніби великий насипаний курган.

 

Це чудодійне творіння природи виникло ніби по замислу людини, на догоду оборонцям рідної землі. З цієї гори добре видно віддалені села, гори і низи Тясмина, далекі Придніпровські рівнини й ліси.

 

В старовину на горі була неприступна фортеця. Багато непроханих гостей-чужеземців поламали свої списи і ребра об цю гору-фортецю. Тут була розгромлена Наливайком стотисячна турецько-татарська орда; тут Богдан Хмельницький розтрощив військо польського короля. Столітні діди й прадіди розповідали, що всім оборонцям Чигирина і землі рідної завжди допомагали громити ворогів не тільки козаки й селяни, а й сама природа.

 

Одного разу Богдан Хмельницький був обложений стотисячним ворожим військом на Чигиринській горі. Козаки хоробро боронилися, але не стало води і життя людей було поставлено під загрозу.

 

Ворог вирішив узяти військо Хмельницького взмором. На високій горі в козаків Богдана були великі запаси їжі, а води не було. Спершу почала гинути без води худоба, а потім і люди. І ось тут-то і прийшла на допомогу своїм синам рідна земля-матінка.

 

Раптом на горі між кам’яними скалами забурлила свіжа джерельна вода нестримним потоком. Старі люди догадувались, що нібито вода пішла на гору з Тясмина тими підземними ходами, якими колись Хмельницький водив коні напувати до річки.

 

Це джерело спасло козаків від смерті. Набравшись нових сил, Богдан Хмельницький розгромив вороже військо.

Козаки боронили свою землю, свій рідний дім, тому їм, як кажуть, і стіни допомагали.

З того часу це джерело продовжує існувати і невпинно, зимою і літом, тихо дзвенить непомітним срібним струмочком