– Привозил всех своих сотрудников осенью 2014-го в Черкассы. Затем еще раз — в мае этого года на День химика. Чтобы люди посмотрели город, ­обстановку и выбрали, где хотят жить. Был готов ­забрать из Донецка всех — рабочих, водителей погруз­чиков, слесарей. Но они отказались. Хотя я и квартиры снимать предлагал. Специалисты, люди со стажем, со мной переехали. Они понимают, что их знания там никому не нужны, — розповідає 35-річний Ілля Леоненко, керівник підприємства “Донецьк-Реактив”. Воно виготовляє хімічні реактиви для атомних станцій, інформує Gazeta.ua.

Частину виробництва та працівників перевезли до Черкас улітку торік. Завод у Донецьку зупинився весною 2015-го. Зараз закінчують ремонт нового приміщення. Планують запустити перший цех у листопаді.

Коли зрозуміли, що треба переїжджати з Донецька?

— Я навчався у МГІМО (“Московский государственный институт международных отношений”. — “ГПУ”). Знаю, що таке “русский мир”. Чотири роки слухав від одногрупників: “Крым — наш”, “Севастополь — город славы русских моряков”. Цей досвід допоміг зрозуміти, що буде завтра. Зібрав колектив. Спитав: хто ходив на референдум за ДНР? Двоє підняли руку. Сказав: ви свій вибір зробили, допрацьовуєте і прощаємось. Оголосив, що завод переїжджає в Черкаси. Це було як грім серед ясного неба. Підприємство росло, ми готувалися відкрити новий цех, уже купили обладнання. Люди були шоковані. Я назвав їм можливі варіанти розвитку подій. Перший: у Донецьку лишається виробництво. Також будуємо підприємство в Черкасах. Донецьке працюватиме на російський ринок, черкаське — на світовий. Другий варіант: буде війна. Заводу загрожує знищення. Тому краще вивезти все, поки не пізно. Третій варіант: усе буде добре — побігають і розійдуться по домівках. Але в таке я не вірив.

У середині травня минулого року поїхали в Черкаси шукати приміщення. Обрали це місто, бо тут є хімічні підприємства, спеціалісти.

Хто виїжджав першим?

— Люди до останнього сподівалися, що до осені ситуація заспокоїться. Мовляв, пересидимо на морі. А у вересні повернемося в Донецьк, поведемо дітей до школи. Думали, Рінат Ахметов (донецький мільярдер, один із лідерів Партії регіонів. — “ГПУ”) про все домовиться, не допустить війни на Донбасі. В липні–серпні підприємствами вже ходили озброєні люди. У мого знайомого на заводі дуже дорогі станки. Вони їх побачили і сказали: якщо хоч один вивезеш, розстріляємо тебе й сім’ю. Будеш жити, працювати в Донецьку. Він так і не виїхав.

Який момент став для вас переломним?

— Коли був у Черкасах, подзвонили будівельники, які робили ремонт у моєму будинку в Карлівці за Пісками: “Пришли вооруженные люди с шевронами батальона “Восток”. Сказали: дом по законам военного времени забирают. Здесь будет штаб”. Будинок — на узвишші. З нього видно всю округу. Вони там і засіли. У дворі зробили окопи, бліндажі. Стало ясно, що повертатися в Донецьк моїй родині не можна. Дружину, маму й дітей лишив у Черкасах. Поїхали з батьком забрати речі, організувати перевезення заводу. Жили тоді в Донецьку на зйомній квартирі. Свою продали, щоб звести дім. Забрав документи дітей зі школи й садочка. Тато вантажив обладнання. Забирали нове, зі складу.

Завод розташований недалеко від Донецького аеропорту. Снаряди прилітали на територію — пошкодили склад, вікна повилітали.

Що зараз із заводом?

— Ми хотіли його розібрати й перевезти в Черкаси. Три місяці демонтували. Наприкінці серпня були готові вантажити й шукали можливість виїхати. У перші дні вересня прийшли озброєні люди. Вигнали працівників, опечатали приміщення. Сказали, що ми незаконно намагаємося вивезти майно молодої республіки. Погрожували розстріляти. Якби була можливість, я б свій завод там підірвав, щоб він нікому не дістався.

Скільки грошей витратили на переїзд?

— Близько мільйона гривень.

70 відсотків вашої продукції йде на експорт. Як вплинула війна на роботу з іноземними партнерами?

— Німецькі партнери приїжджали в Черкаси — подивилися на будівництво, документи. Підтримали нас фінансово. У нас нема кредитної заборгованості. Підприємство жило й розвивалося за власні кошти. Обговорювали проект на три роки. Потрібна інвестиція близько 450 тисяч євро. 2015-го отримали 150 тисяч євро.

Ви працювали й на російський ринок?

— За півтора року їм не вдалося замінити наші реактиви. Пропонували перенести виробництво в Москву чи Петербург. Коли справа доходить до вигоди у бізнесі, то “русский мир” закінчується.

Вас звинувачували у фінансуванні терористів. Чим закінчилася історія?

— Це було замовлення. Людина, яка отримала за це гроші, більше не працює в СБУ. У країні — війна. Легко під каток кинути будь-яке підприємство. Це було серйозне випробування. Постачальникам, клієнтам, банкам надіслали листи, що я фінансую тероризм. Призначили комплексну перевірку податкової. Працювали п’ять осіб. 20 днів перевіряли. Порушень не виявили. Підприємству 25 років, у нас нема сумнівних операцій. Власники — я й батько. Податківці сказали: не думали, що донецький бізнес може так працювати.

Чим займаються бізнесмени-переселенці, які не змогли вивезти свої підприємства з Донбасу?

— У них закінчуються гроші. А без стартового капіталу не можуть відкрити свою справу.

Обіцяли, що будуть компенсації за працевлаштування переселенців. Ми їх не отримуємо. Бо виявляється, що підприємство, яке перереєструвалося з Донецька у Черкасах, права на такі компенсації вже не має. А в нас 25 працівників-переселенців. Кажу чиновникам: я врятував завод. Ми ще нічого не виробляємо, але платимо зарплату, податки. Орендуємо квартири для працівників. Купили туди все — постільну білизну, посуд, ложки, виделки, рушники. Для бізнесменів переселенців потрібен пільговий період — рік або два. Ніяких перевірок і податків. Щоб можна було відновити роботу.