Приватний підприємець Олександр Рябухін після анексії Криму та початку військових дій на сході країни вирішив, що з нього вже досить, і пішов добровольцем захищати країну від агресора. Так він став бійцем батальйону територіальної оборони «Черкаси», який згодом став  14-им окремим мотопіхотним  батальйоном. Нині майже весь його склад повернувся на малу батьківщину, інформує “Вичерпно”.

 

Разом із своїм бойовим побратимом Олександром Кожемякою, він розповів про майже рік у зоні АТО, допомогу держави та волонтерів та чим займатимуться далі у мирних Черкасах.

 

– Олександре, не секрет, що багато в чому наша армія зараз тримається саме на таких добровольцях як ви. Що спонукало вас кинути власну справу та стати на захист державних кордонів?

 

– Першим поштовхом, якщо можна так сказати, стало те, що у нас Крим відібрали. Так якось це зачепило за живе… Тоді я для себе вирішую, що все – досить. Згортаю весь свій бізнес і йду у військкомат. Це було 18 березня. Спочатку я попадаю у підрозділ охорони при ньому, а вже коли почали формувати батальйон тероборони я із своїм товаришем Олександром (який також завітав до нас у гості – ред.) переходжу туди.

 

Перший місяць у нас проходило бойове злагодження в Переяславі-Хмельницькому (Київська обл. – ред.), після чого ми були відкомандировані в Придністров’я, місто Котовськ Одеської області.

 

– Які задачі там перед вами були поставлені?

 

– Ми там охороняли кордон разом із морськими піхотинцями, іноді й разом з прикордонниками заступали на блокпости. В основному моніторили ситуацію, яка склалася на кордоні з Придністров’ям.

 

Проте обстановка там була спокійна, тому так скажімо на певному етапі служби військовослужбовці не знали вже куди себе подіти й деякі почали писати рапорти з проханнями перевести їх у частини, які беруть безпосередню участь у бойових діях. Після того як майже половина батальйону понаписувала рапорти, що вони хочуть на Схід, а не тут бути і займатися незрозуміло чим, командування прийняло рішення перекинути нас у зону АТО. Штаб наш знаходився у місті Волноваха Донецької області. Нас прикомандирували до 72-ї, 51-ї бригад і ми вже почали так би мовити займатися бойовою справою.

 

– Чи не пожалкували потім? Адже не секрет, що багато відмовилося йти на передову. Що сталося? Чому так?

 

– Скажу відверто, спочатку було нелегко. І коли вище керівництво сказало нам бути чимось на кшталт приманки на лінії вогню, без відповідного озброєння, проти важкої техніки, то, зрозуміло, що наші хлопці, не покидаючи позицій, почали масово писати рапорти, в яких йшлося, що це був злочинний наказ, який би закінчився просто загибеллю батальйону.

 

– Невже не було жодного озброєння?

 

– Воно було, але протипіхотне. З ним ми не могли воювати навіть проти БТРів. Із техніки у нас спочатку був один БРДМ, такий ще на якому можна воювати, і 4 «зеушки» ще може 1945 років. Ну як з таким озброєнням воювати проти бандформувань на танках, у яких є «Гради»? А у нас навіть не було закріплених позицій спочатку. Їх потрібно було добре укріпити, щоб продовжувати утримувати позиції.

 

– Наскільки всім мені відомо ви домоглися свого?

 

– Так, командування пішло нам на зустріч, нас прикомандирували до 72-ї бригади й далі вже пішла нормальна служба.

 

– Чи було надалі у вас порозуміння з командуванням?

 

– З командирами, які воювали разом з нами, – так. Вони усіляко нас підтримували. А от наказів вищестоящого командування – «не стрелять, наблюдать, отступать» – ми не розуміли. Тому часто із-за цього починався розлад.

 

– Наприклад.

 

– Наших дуже деморалізувала здача Дебальцево. Особисто я готувався до зіткнення, що ми його будемо усіма можливими силами відбивати й наступати далі.

 

Тоді нам керівництво частенько казало «прийшов час дати по зубам», а вийшло, що не дуже ми «дали»… Потрібно було хоча б «огризатися»…

 

– Чия допомога була відчутніша там – волонтерів чи держави?

 

– Ми хочемо сказати величезне «дякую» волонтерам,  які допомогли нам вижити в Донецькій області, – бере ініціативу в розмові Олександр Кожемяка. –  Якщо б не вони, ми б не протрималися там і тижня. Вони нас споряджали всім – харчуванням, медикаментами, формою, теплими речами. На всі 100%.

 

– На 70, – не погоджується з ним Олександр Рябухін. – Бачив допомогу в деякій мірі і від держави, і в більшій мірі від волонтерів.

 

– Зрозуміло, на Сході держава ще недостатньо справляється з своїм обов’язком — забезпечити вас усім необхідним. А як щодо Черкас. Ви вже отримали статус учасника АТО?

 

– Так, приблизно тиждень тому. Наразі займаюся оформленням земельної ділянки.

 

– Проблем не виникало?

 

– В основному, ні. Усі соціальні виплати отримав досить швидко. Хоча, звичайно, довелося повозити всі ці папірці з однієї інстанції в іншу.

 

Правда, виникла проблема з оформлення мого поранення. Справа в тому, що якщо військовослужбовці вчасно не подають рапорти, то це вже не поранення, а захворювання, пов’язане з проходженням військової служби. Оскільки в Одеському госпіталі, де я проходив лікування, у мене не було документального підтвердження, то мені й написали захворювання, а не поранення. Наразі мені ні наші юристи з військової частини, ні лікарі з Одеського госпіталю, не можуть чітко сказати, яка потрібна кількість документів, щоб довести, що у мене було поранення. Але я сподіваюся, що доведу все до кінця і отримаю компенсацію від Міноборони. З міського бюджету я вже всі виплати завдяки нашому меру отримав.

 

– Які плани на майбутнє?

 

– Зараз влаштовуюсь на контрактну основу у Військову службу правопорядку. Сподіваюся, що матиму відношення до змін в нашій армії. Згодом планую вивчитися на психолога, щоб допомагати нашим військовим повертатися до життя.

 

– Ми з березня почали шукати роботу, – додає Олександр Кожемяка. – Проте нам пропонували вакансії із заробітною платою у 1100-1200 гривень. Ми пройшли всю цю м’ясорубку і не можемо знайти собі нормальну роботу. Виходить, що у багатьох просто немає іншого виходу окрім як знову повертатися на Схід. Тут, на мирній території, ми, виявляється, нікому не потрібні.

 

– І, на завершення, якщо виникне потреба чи поїдете знову в зону АТО?

 

– Звичайно, і зроблю це не задумуючись. Бо якщо будуть повертати на Схід військових з «першої хвилі», значить це вже дуже серйозно…

 

– Коли, на вашу думку, припиниться військова агресія з боку північного сусіда?

 

– Мені здається, що це ще тільки початок. Бо Росія використала тільки десь 20% свого військового потенціалу.

 

Проте я вірю, що поки живий хоч один український патріот – перемога буде за нами!