Поки в Черкасах уже три роки ремонтують згорілий драмтеатр і «з боями» приймають з Театральної площі «тимчасові» МАФи, у аналогічному за кількістю жителів обласному центрі Івано-Франківську вже вчетверте провели міжнародний мультимистецький фестиваль.

Якщо минулорічний фест театру, кіно, музики і візуального мистецтва перетворив Франківськ на морський порт, то у 2018-му він став повітряним. З гелікоптерами, і «Аерофонією» - футуристичною оперою на стадіоні, де виконавцям «підспівувала» турбіна літака.

Не обійшовся масштабний фест і без гучних скандалів. Зокрема, сучасне мистецтво, з елементами оголених тіл і нецензурної лексики так вразило мера міста Руслана Марцінківа і деяких релігійних франківчан, що сцену після виступів гурту альтернативного року «Хамерман знищує віруси» обіцяли освятити, а директора фестивалю Романа Григоріва викликали в поліцію, розпочавши кримінальне провадження. Що ж до авторки цих рядків, яка 5 днів насолоджувалась фестивалем і потім відслідковувала реакцію ЗМІ, фест лишився магічним дійством різноманітності і свободи, з перфоменсами, які увійшли в книгу рекордів України (перше виконання двигуном літака музичної партії), українськими виконавицями Bloom Twins, які досягли неймовірного успіху в Англії, і трагікомічним кіно про сучасну Україну, яке змушує не лише реготати, а й задумуватись. І мені неймовірно шкода, що з усього цього найпомітнішими в інформаційному просторі виявились голі музиканти. Але… про все по-порядку

Театр

Вистави у місті йшли одночасно на кількох локаціях – традиційних і не дуже. Мені пощастило потрапити на чотири постановки в театрі, аерофонію на міському стадіоні та неймовірний концерт «Вигнані з раю» на вокзалі.

В балеті «Oh, Magic» австрійського хореографа Сімона Маєра, де був задіяний робот-мікрофон і фортепіано, клавіші якого натискались самі по собі, я довго шукала сенси, але то було явно не моє. У глядачів актори, які спочатку грали більш-менш традиційну музику, а потім, поступово оголюючись, перейшли до майже первісних шаманських танців, викликали дві протилежні реакції – обурення і захват. Частина людей вийшла із залу під час постановки. Решта, та що досиділа до кінця, аплодувала стоячи. Наступного дня я говорила з колегою-журналісткою з Києва, яка крім того ще й музикант. Моя візаві побачила в постановці Маєра «стьоб» над сучасним світом шоу-бізнесу і детально описувала, де музиканти іронізували над яким стилем музики і манерою його виконання. І я ще раз для себе усвідомила, що мистецтво може бути настільки ж різним, наскільки різною є його аудиторія.

Наступного дня була вистава «Солодка» за твором «Солодка Даруся» Марії Матіос. Моновистава – глибока і вражаюча, поставлена Малгожатою Пашкер-Войцешонек минула на одному диханні. Не збивала навіть польська мова, підкріплена субтитрами. На обличчі акторки за долі секунди змінювався калейдоскоп емоцій. Як можна так правдиво передати горе дитини, що втратила батьків,(бо за льодяника виказала партизанську таємницю), не переживши цього жахіття, для мене й досі загадка.

Далі була ще складніша, і ще філософськи глибша «Книга Йова». Біблійна історія про людину, яка втратила все. Окрім віри. Вистава Еймунтаса Някрошюса із Литви наскільки переповнена трагізмом і глибокими сенсами, що я навіть не впевнена, що досі до неї доросла. Але лишатися байдужою було неможливо.

А в передостанній день було весілля. На сцені. Львівський режисер Наталія Половинка та акторки  проекту “САД Божественних пісень» подарували глядачам повне занурення у світ підготовки до весілля наших пращурів. Або, може, зважаючи на тему фесту, вільний політ?  У будь-якому випадку було захоплююче, ніжно, і дуже по-жіночому. Під стародавні пісні акторок у білих, весільних сукнях, і правда, хотілося літати.

Кіно

Цілих п’ять днів франківчани і гості міста могли насолоджуватися новими украінськими стрічками і “Ніччю короткого метру”. Особисто мені вдалось побувати лише на трагікомедіі “Припутні” режисера Аркадія Непиталюка, але вона була вища всяких похвал. Сюжет простий і геніальний - гопуватий таксист, що розсварився з учителькою, за якою упадав, везе маму і дочку, що проспали рейсовий автобус, у село до бабусі. Дорогою героі сваряться, в самому селі таксист втрачає машину, і ледь не втрачає життя. По-ходу ми також дізнаємось історію сім’і його пасажирів, де “всеможучі” жінки тягнули на собі чоловіків-пияків і дітей-безбатченків. Все приправлено смачним суржиком, сільськими колоритними приказками і класичною музикою. Диск з Бетховеном грає в обшарпанному таксі і змушує глядачів щоразу сміятися. Чому - не скажу. Подивіться самі. “Припутні” того варті.

Після перегляду у Вас болітимуть щелепи від сміху і лишиться стійке відчуття, що “так далі жити не можна”. І захочеться “вбити гопника в собі”.

Перфоменси

Найголовнішим дійством усього фесту, звісно, стала “Аерофонія” - безумна мрія директора “Порто-Франко” Романа Григоріва почути пісню літака. Незважаючи на всю футуристичність, мрія виявилась цілком здійсненною. Участь в постановці опери взяла не лише турбіна літака, а й “балет” з тракторів, що потужними прожекторами підсвічували стадіон та балет з людей, одягнених в жовте, яких моі сусідки по кріслам прозвали “міньйончиками”. Міньйончики танцювали у кузовах вантажівок. І на стадіонному полі. І разом з літаком, потужним звуком музики, оперними голосами співаків наживо і лазерним шоу це створювало неймовірні відчуття. Словом, це краще бачити. Разом зі мною вживу це побачило ще 9 тисяч людей. Або 6-та частина всіх відвідувачів “Порто-Франко” (понад 60 тисяч осіб).

Правда, були й такі, кому лазер, що часом світив у очі, категорично не сподобався. Поки одні відвідувачі, матюкаючись, пробирались до виходу з трибун, інші іх “підначували”.

"Ото, Ваша культура, казала ж мені мамка, не йди. Нічого доброго там не буде. Тільки змерзнеш”. Кидають услід одній з таких хамок, веселі франківчанки, позаду мене. Трибуна вибухає сміхом. Хамка продовжує матюкатися, але вже тихше.

Так само вражаючою, але по-іншому - глибинно-теплою і щирою була вистава-концерт на залізничному вокзалі Франківська. “Вигнані з Раю”Ростислава Держипільського, режисера Івано-Франківського драмтеатру, актори ставили прямо на пероні. У відкритому товарному вагоні. А поряд грав оркестр. А по сусідніх коліях спокійнісінько проіжджали потяги, обдаючи артистів клубами пару. І це було фантастично. Я просто собі поверталася з кінопоказу о 12-тій ночі і почула музику, проходячи повз вокзал. І ще півночі провела там, слухаючи лемківські пісні і підтанцьовуючи разом з акторами. Аж поки “потяг у даль загуркоче”. Так, замість традиційноі театральноі завіси, актори сіли у товарні вагони і поіхали. А разом з ними - оркестр, який продовжував грати.

Загалом, саме на Порто-Франко мій географічний кретинізм вперше зіслужив мені добру службу. Оскільки локаціі фесту розміщувалися по всьому місту, навіть заблукавши, я щоразу натрапляла на щось цікаве. Як, скажімо, концерт Нідерландського королівського оркестру. Або славнозвісний виступ групи “Хамерман знищує віруси”. Ні, на самому виступі я не була. Була на іхній лекціі на наступний день. Де “несподівано запахло Путіним”, як висловився один з музикантів ХЗВ у відповідь на відкриття кримінального провадження за статтею “за хуліганство” проти організаторіа фесту та самих Хамерманів.

“Поліція не знайшла там складу злочину і провадження закрили. А прокуратура відкрила його знов. Ми не ставимося до цього серйозно, але політичним силам, які виступають за традиційні цінності і “християнський Івано-Франківськ”, очевидно на руку таке загравання з виборцями”, - коментує прес-секретар фестивалю Юлія Острогляд.

Лекторії

Про лекторіі слід сказати окремо, хоч устигла я всього на два (на 14-ти локаціях по всьому місту одночасно відбувалося стільки всього цікавого, що хотілось зробити собі щонайменше з півдесятка клонів). І обидва вони були про свободу. Музиканти ХЗВ розповідали про шоу-бізнес, який хоче біомасу, а не артиста. А акторка та телеведуча Ярослава Кравченко - про “Дикий театр”, що виник після Революціі Гідності на противагу театру класичному. І “проріс” десятками театральних труп по всій Украіні.

“Ми хотіли відійти від канонів і зробити театр без трупи. Чому? Коли актори “варяться” в одному й тому ж колективі, то починаються інтриги - хто з ким переспав, хто кого “підсидів”, кому дали кращу роль. Ми набирали людей під конкретні проекти. Тоді немає сенсу з кимось конкурувати. Ти прийшов виконати свою роль і максимально викластися. Так само, ми зробили театр без конкретноі адреси. Ми грали на Подолі, “за парканом”, на відкритих майданчиках, орендували, щоразу змінюючи місце. І от, коли одна з вистав проходила у лісі за Києвом, до якого треба було добиратись не однією маршруткою, а глядачі все ж приіали, ми зрозуміли, що знайшли свою аудиторію”, - коментує Ярослава Кравченко.

Говорила акторка і про телепроект “Телебачення Торонто” і його символа - Майкла Щура, назвавши обох - величезними успішними фейками.

“@#)₴?₴0 - дає мені можливість бути кимось іншим. Там я - Квітослава чи Ялинкослава - чіпляюсь до людей на вулицях з провокативними питаннями. А Ярослава Кравченко дивиться на усе це збоку і думає “Ну-ну”.

Нас із Майклом часто запитують, чому ви в новинах “топите” когось з політиків більше, а когось - менше. Відповідаю - у нас нема першопочаткового завдання когось “завалити”. Хто цього тижня “накосячив” більше, тому й дістається”.

Свобода і різноманітність

Саме цими двома словами я б охарактеризувала Порто-Франко-2018. Мене фестиваль навчив не боятися дивитись на речі, яким я не симпатизую, і не розумію. Обирати з мистецького “шведського стола” те, що мені до вподоби, і не заважати це робити іншим. І ще раз нагадав, як я нелюблю нав’язування у будь-якій формі. Особливо громадянам світськоі держави, де декларується свобода совісті і спокійно співіснують мусульмани, будисти, атеісти і агностики. З християнами. Чи вже не спокійно?

Організатори поки-що не будують планів на наступний рік. Кажуть, будуть восени сили і завзяття - буде й фестиваль.

Але я дуже вірю, що будуть. Бо хто інакше “вбиватиме” внутрішніх гопників та інквізиторів у 60-тисячноі аудиторіі відвідувачів? Хоча, я щиро вірю, що така кількість людей для Порто-Франко-2019 - зовсім не межа. Принаймні, одна віддана глядачка, готова іхати аж з Черкас, у них точно є.

Ірина Семенова