Спостерігати за ним, сам того не усвідомлюючи. Малювати і уявляти свій ідеальний. Вивчати "його" мову. І, врешті, заволодіти ним. Так нещодавно здійснилась мрія 24-річного Максима Коцюби з Черкас, коли він сів за кермо тролейбуса. Про те, як дитяче захоплення переросло у обожнювану роботу, хлопець розповів кореспонденту vikka.ua.

Поклик підсвідомості

Максим уже півтора року розсікає черкаськими вулицями на тролейбусах, в основному – на старих, але два місяці тому хлопець пересів на нові машини. Це можна вважати поступовим здійсненням мрії, яка почалась ще тоді, коли Максимко був розміром із тролейбусне колесо.

"Рідні розповідають, що дворічним я постійно зупинявся, коли їхав тролейбус. Дивився на нього, поки той не проїде повз. Це відбувалось на підсвідомості, зараз я цих моментів не пам’ятаю", – зізнається хлопець.

Будучи школярем, почав проявляти більшу зацікавленість: спостерігати за водіями, дивитись, чому струмоприймачі падають, утворюють феєрверки. До 5 класу Максим вже розумів принцип роботи тролейбуса і знав усю маршрутну сітку Черкас.

"Я вчився у 20-ій школі, в художньому класі, і завжди на уроках малював тролейбуси. Тоді комп’ютера не було, тому вигадував із голови, на папері зображав, який тролейбус хочу мати собі. Коли було завдання показати якийсь рух – я малював водія цього транспорту. Коли задавали написати твір, наприклад, про добро і зло, – я складав життєві "тролейбусні" та повчальні історії. Приміром, що дитина повинна у транспорті поступитися стареньким місцем або подати їм руку", – згадує Максим.

"Я цим жив"

2009 рік для юного тролейбусника став переломним. Максим зумів зупинити мить і зберегти її – вперше хлопець сфотографував на телефон "манюню". Так він через роки назве тролейбус під однією з чергових світлин.

"Через рік купив собі фотоапарат і познайомився із старшими фанатами тролейбусів. Вони вже вчились в університеті і ділились зі мною всім: що як працює, ламається, який графік у водіїв, обов’язки й відповідальність. З 2010 року ще більше почав цікавитись. Як дитину, мене могли відвезти в депо. Я цим жив. Батьки думали, що переросту, але масштаби захоплення лише наростали. І я сказав: на кого б не вивчився, все одно піду на водія тролейбуса", – рішуче сказав Максим і дотримався своїх слів. У технікумі, куди вступив після 9 класу, отримав розряд фрезерувальника і пішов за ним напрямком далі в університет. Омріяну ж спеціальність хлопець здобув на заочній формі навчання.

Зараз Максим має багато однодумців. І не лише з Черкас, а й далеко за межами нашої країни. Вони обмінюються досвідом, поняттями. Виявляється, у тролейбусників є своя мова. У кожному місті певна деталь транспорту називається по-різному. Це дуже захоплювало Максима.

"Нещодавно до Черкас приїжджали люди з Будапешту і Москви. Їм було цікаво поспостерігати за нашими "гармошками", оскільки в Україні збереглося найбільше діючих старих тролейбусів. Це, можна сказати, якась родзинка", – каже хлопець. Додає, що сам більш домашній і подорожувати не любить.

Товариші-тролейбусники почали спілкуватися в Інтернеті, обмінюватися світлинами й роликами, а згодом зробили канал на Youtube.

"Я помішаний на фотографії й відео, усе зберігаю на комп’ютері, тому постійно докуповую жорсткий диск на кілька терабайт. Фотоапарат завжди ношу із собою, фільмую різні ситуації на дорозі".

Кайф та стреси на дорозі

За виконання своєї роботи Максим отримує безмежну віддяку людей. Від цього хлопець по-справжньому кайфує. Але одночасно йому доводиться чути у свій бік і прокльони.

"Приємно, коли пасажири дякують тобі. Найчастіше таке трапляється при індивідуальних перевезеннях, або коли почекаєш на зупинці маму з візочком. У будні мені посміхаються люди, які їдуть на роботу або вже з неї. І це дає мені натхнення працювати. Гострі слова намагаюся не сприймати близько до серця, бо за короткий термін роботи вже наслухався і прокльонів, і матюків. Імунітет вже виробився", – говорить водій тролейбуса.

Максим розуміє, що несе величезну відповідальність за пасажирів, і щосекунди контролює ситуацію на шляху. Хоча часто через погодні умови або стан дороги це робити важко.

"Пам’ятаю, взимку тролейбус розвернуло поперек дороги, – розповідає хлопець. – Була ожеледиця. Ми їхали біля обласної лікарні у бік санаторія "Україна". Щоб уникнути ДТП з автівкою, яка раптово зупинилась, аби пропустити зустрічний автомобіль, починаю гальмувати. Але ж слизько, дороги не посипані. Я повернув праворуч, і тролейбус починає повзти, як корова на льоду. Вкінці-кінців, машину розвернуло, але від контактної мережі не відійшов. Люди навіть не зрозуміли, що сталося. На щастя, ніхто не постраждав".

Будь-яка раптовість на дорозі: коли діти вибігають, або велосипедист вилітає, – викликає сиве волосся, ділиться молодий водій. Каже, що емоційно ні в якому разі не варто реагувати на такі випадки. "Працювати треба ще весь день, і цей стан буде відображатися на роботі. Краще посміхатися людям в дзеркало".

Хоча бувають випадки, які не залежать ні від ремонту доріг, ні від водія. Днями у тролейбусі Максима жінка втратила свідомість. Сиділа, притиснулась до скла і все. Водій зупинив за найпершої можливості, диспетчер викликала "швидку" і та забрала жінку. Найімовірніше, їй стало зле від спеки.

Від мрії до цілі

Зараз немає і дня без тролейбуса у житті Максима Коцюби. Хлопець обожнює прокидатись вдосвіта, сідати за кермо і милуватись романтикою сонного міста. Особливо взимку, коли люди ще сплять, а вулиці не розчищені від снігу.

Мрії мають властивість здійснюватися, залишається вигадувати собі нові, або ж ставити конкретні цілі. Після ейфорії, яку відчував новоспечений водій Максим, прийшла апатія – хлопець розгубився, що робити далі. І таки вирішив: маленькими кроками по кар’єрній сходинці опинитися на посаді директора КП "Черкасиелектротранс", але в той же час ніколи не полишати сидіння водія тролейбуса.