У березні виповнилося рік відтоді, як у Черкасах розпочало свою діяльність «Громадське телебачення Черкаси». Починався цей проект, як і «Майдан», з посту у «Фейсбуці» одного із черкаських журналістів Олексія Хуторного, який запропонував черкаським журналістам створити зовсім новий, незалежний ні від кого медіа-ресурс, що фінансуватиметься самими телеглядачами. Кілька місяців ентузіасти щодня збиралися на «планірки», адже справа здавалася нереальною, утопічною.

Необхідно було знайти приміщення, професійну техніку, гроші на зарплату працівникам, врешті, ресурс, щоб «запуститися». Мета здавалася організаторам настільки нездійсненною, що вони спочатку навіть планували назвати медіа-проект «ЧакНоріс ТБ». Проте «Майдан» дав натхнення активістам здійснювати неможливе. І ось уже рік «перший паросток» суспільного мовлення, пробиває собі шлях у медіа-просторі Черкащини, проте фінансується поки не за рахунок абонплати, а, в основному, за рахунок іноземних грантових проектів.



Тим часом над державними та комунальними ЗМІ завис «дамоклів меч» роздержавлення, а в повітрі знову запахло багатостраждальною реформою медіа, кінцевою метою якої є створення суспільного мовлення.
Заради об’єктивності, слід зауважити, що із визначенням суспільного мовлення не розібрались досі навіть у недійному середовищі. Згідно «класичних стандартів» суспільний мовник має відповідати трьох основним критеріям: служити суспільству, фінансуватися ним та бути підзвітним йому. Окремі вимоги є й до контенту. Серед них: універсальне спрямування програм, різноманітність і виваженість змісту, та жанрів, якість та багатство змісту, високий рівень новацій, а також ОБОВ’ЯЗКОВО незалежність мовників від політичного та ринкового тиску. 
Еталонним прикладом суспільного мовника є медіа корпорація «BBC», редакційні настанови якої (звісно, з останніми правками), хоч і були прийняті ще 2005-го року, проте не втрачають своєї актуальності й донині.

Якби світ був досконалим…
Редакційні настанови медіа корпорації «Бі-Бі-Сі» гранично прості, проте їх зовсім нелегко дотримуватись мовникам, що опинилися у стані переходу від державного та комунального до суспільного та громадського. Серед основних – правдивість і точність, безсторонність і багатоманітність думок, редакційні чесність і незалежність, справедливість, недоторканість приватного життя, служба інтересам суспільства та, звісно, підзвітність.
Для дотримання усіх цих стандартів необхідно, звісно, прозоре і незалежне фінансування, що здійснюватиме громада, тобто, абонплата. Але, чи готові до цього українці? Перший закон про суспільно-правове мовлення за авторством Віталія Шевченка було ухвалено ще 1997 року, проте віз і нині там.

Як у регіонах?
З січня 2015 року в Україні на базі національних теле- та радіокомпаній, обласних ТРК, телеканалу «Культура» має початися трансляція суспільного мовлення, згідно закону про суспільне мовлення, який Верховна Рада прийняла на весні цього року. Проте створення ні від кого незалежного суспільного мовника та «злиття» обласних державних телерадіокомпаній у єдине публічне акціонерне товариство «Національна суспільна телерадіокомпанія України (НСТУ)» на місцях не всі зустріли з ентузіазмом.
«У наших громадах побутує думка, що у суспільному мовленні буде всього 10-20 хвилин для кожного регіону, щоб на центральному рівні громади могли побачити про себе та свої проблеми інформацію», – заявила голова Черкаської обласної ради Валентина Коваленко, висловлюючи позицію представників місцевої влади, які входять до Української асоціації районних та обласних рад. Представники обласних рад хочуть, аби з закону про суспільне мовлення вилучили пункт, що туди мають увійти регіональні телерадіокомпанії, та готові взяти на себе повне фінансування ОДТРК.

Однак автори закону про суспільне мовлення переконують, що застереження безпідставні – законодавчо прописано, що як мінімум 4 роки мовлення регіональних ТРК жодним чином не обмежуватимуться, і вони продовжуватимуть працювати лише не на окремих представників влади, а на інтереси суспільства.

Чи здійснює супротив роздержавленню Черкаська обласна ТРК «Рось»? Чи дійсно «Громадське Черкаси» є прообразом якісного регіонального суспільного мовника? Чи потрібне громадське телебачення черкащанам? І чи готові вони за нього платити? Усі ці питання ми поставили як виробникам, так і споживачам медіа-продукту. Відповіді виявилися неоднозначними і часто дуже неочікуваними.

– Мабуть, повної довіри у нас немає жодному телеканалу. Особисто я намагаюсь брати інформацію з різних джерел Еспресо TV, 5-й, ІНТЕР, 112. Усім довіряю десь відсотків на 60, – говорить директор Департаменту інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю Черкаської ОДА Сергій Пасічник. – Вважаю, що Україні конче потрібне суспільне мовлення, незалежне ні від політиків, ні від бізнес-стурктур. Роздержавити необхідно не лише всеукраїнські, а й обласні мовники, такі, як, скажімо, наша «Рось». Має існувати громадська чи експертна рада, яка визначатиме наповнення ефіру. Але, звісно, в першу чергу слід дбати про об’єктивне відображення подій з життя області. 

На думку Сергія Пасічника, фінансування таких мовників має відбуватися з обласного бюджету, територіальними громадами регіону та (або) за допомогою абонплата. Хоча, стосовно абонплати, не все так однозначно. З опитаних нами «телеманів» платити за діяльність суспільного мовника згодні одиниці. Тим більше, що у свідомість більшості прогресивних містян усе сильніше вкорінюється перефразована думка героя фільму «Москва слезам не верит», проте те, що скоро не буде ні книг, ні газет, ні театру, ні кіно, ні телебачення – один суцільний інтернет.

Крізь терни до ефірів
Саме на інтернет-продукті зосередили свою увагу і творці «Громадського Черкаси». Проект фінансується виключно за рахунок добровільних внесків на «Спільнокошт», а також «вливань» від меценатів і грантових коштів. Реклами у «Громадського» немає. Обіцяють, що так буде завжди.
– Ми намагаємося випускати неформатний продукт. Без реклами і без обмеженої програмної сітки. В Інтернеті програми не конкурують одна з одною, тож можуть мати такий часовий проміжок, який нам та глядачам здасться найбільш оптимальним. Більшість наших програм – це прямі ефіри з цікавими людьми, «стріми» з місця події, а також журналістські розслідування – зараз на таку продукцію найбільший попит. «Платних послуг» – як-от джинси чи прихованої реклами у нас немає. Заробітну плату журналісти та оператори отримують з грантів. Обсяг гонорарів визначаємо спільно, – коментує головний редактор «Громадське ТБ Черкаси» Олексій Хуторний.

Слід зауважити, що таким же шляхом пішли журналісти суспільного мовлення скандинавських країн. Та збір з глядачів є єдиним джерелом фінансування суспільного телебачення (щоправда, він обов’язковий для всіх, у кого є телевізор чи радіоприймач). Наприклад, у Данії більшість зібраних коштів іде на підтримку національного мовника DR, але невелика частка спрямовується на фінансування регіонального мовлення комерційної медіакорпорації TV2. Крім того, TV2 отримує непряме субсидування через пільгові кредити від держави. В обмін на це TV2 зобов’язується не переривати передачі та фільми рекламою та бере на себе ще деякі обмеження щодо реклами.
Щоправда від реклами – двигуна торгівлі, відмовились далеко не всі. Комбінація – абонплата плюс реклама є найбільш поширеною для фінансування суспільного мовлення у більшості країн Європи. Згідно з дослідженням аналітиків Інформаційної кампанії «Сильніші разом!», із цих двох джерел отримують гроші громадські мовники Польщі, Чехії, Швейцарії, Хорватії та Франції. При цьому рекламу намагаються всіляко обмежити – щоби для глядача була помітна різниця між комерційним каналом і публічним, який він теж фінансує, хоч і частково.
Так, у Франції в 2009 році було прийнято закон, який забороняє суспільним мовникам транслювати рекламу після 8 вечора. У Хорватії реклама повинна займати не більше 9% ефірного часу, тобто менше 6 хвилин на годину. У Чехії з 4-х публічних каналів реклама “дозволена” лише на двох (реклами немає на сімейному та новинному каналах), а прибутки з неї ідуть на фінансування культурних та спортивних програм.

Деяким суспільним мовникам «пощастило» аж на три джерела фінансування – це абонплата, реклама та держбюджет. Так, зокрема, отримує гроші «ветеран» суспільного мовлення корпорація BBC.
За подібною схемою (але без компонента абонплати) нині працюють державні ТРК, зокрема і черкаська «Рось». Журналісти виконують «держзамовлення» і з того мають зарплату. Окрім того телекомпанія акумулює кошти за рахунок комерційної реклами. Проте генеральний директор «Росі» Михайло Калініченко переконує нас у тому, що роздержавленню зовсім не противиться, а навпаки вважає його єдиним можливим шляхом подальшого розвитку державних ТРК:



– Кілька років, коли керівником області був нинішній губернатор-утікач Сергій Тулуб, а я тут не працював, «Рось» перетворилася на канал однієї людини. Це недопустимо, щоб влада так узурпаторськи контролювала канал. За той час рейтинг каналу дуже сильно впав – на 17-те місце в рейтингу телевізійних каналів області. За останні півтора року ми повернулися на третє місце рейтингу, оскільки постійно шукаємо нові форми роботи. Наприклад, нині найрейтинговішими програмами на телеканалі є суспільно-політичне ток-шоу «Країна, яка нам потрібна», тижневий огляд «У фокусі подій», вузькопрофільні телепроекти «Мости духовності» та «Будьте здорові», отже – саме такими є інформаційні запити суспільства, адже телебачення – це барометр соціуму.

Хто платить гроші – той замовляє музику? 

Утримання власного мовника уже давно стало хорошим бізнесом і користується популярністю в українських олігархів. Телебачення приносить «живі гроші» за допомогою реклами, воно ж – іміджмейкер свого власника, а отже – апріорі не може бути об’єктивним. Саме тому після «майданівських» подій питання про створення мовника, незалежно від бізнес-структур, постало зі ще більшою гостротою. І, схоже, нині процес цей уже невідворотний. Згідно Закону України «Про створення суспільного мовлення» державні ЗМІ мають чотири роки, щоб перейти «на нові рейки». Протягом цього часу телерадіокомпанії фінансуватимуться в обсязі 0,2% від державного бюджету. В переводі на «живі гроші» - це 750-800 мільйонів гривень. Користуючись цим ресурсом державні телевізійні мовники повинні стати конкурентоспроспроможними акулами у безжальному морі української журналістики.


А що про «роздержавлення» думають самі журналісти ОДТРК «Рось»? Виявляється вони готові навіть до скорочень та конкурентної боротьби, адже вважають себе одними із найближчих до глядача.



– Роздержавлення, звісно, потрібно, але його ефективність залежить від того, наскільки керівництво зрозуміє наявні проблеми регіональних мовників. Слід зауважити, що саме обласні ТРК є найближчими до моделі суспільного мовлення, адже саме ми найближчі до глядача, – переконує заступник директора творчого об’єднання інформаційно-аналітичних програм Черкаської ОДТРК «Рось» Галина Компанієць. – Нинішній контент центральних телеканалів зовсім не відповідає основним засадам суспільного мовлення, адже окрім новин, це, або різнопланові розважальні шоу або фільми та серіали, що за сюжетом дублюють один одного. А журналісти регіональних мовників – це ті люди, які виїжджають безпосередньо «в поле», знімають сюжети та програми про пересічних людей, про їхнє щоденне життя, проблеми і перемоги, і, згідно принципу наближення інтересів, такий матеріал набагато цікавіший місцевій аудиторії, ніж, навіть найрезонансніші новини з-за океану.



– Не хотілося б скорочення, але всі знають, що воно буде. Проте, це значить, що насамперед, залишаться професіонали, ті, хто мають бачення розвитку телекомпанії. Вважаю, що «Рось» досить конкурентоспроможна, тож, із вивільненням частини коштів, що йшла на утримання штату та зі зникненням державного замовлення ми зможемо створювати ще більш якісний контент, – зауважує редактор новин ОДТРК «Рось» Марія Голуб.