У фондах Черкаського краєзнавчого музею зберігаються рушники з усієї області.

У краєзнавчому музеї триває кропітка і важлива робота з рушниками. У колекції є найстаріший тканий рушник, виготовлений у позаминулому столітті та рідкісні недзеркальні рушники. Бачила, як працюють над створенням каталогу журналістка газети «Акцент».

Насправді, кожен із 1300 рушників має свою історію і кожен представляє цінність. Є, наприклад, рушник, який голодного 1933 року виміняла за хліб, щоб одружитися Марія Яківна Корнієнко з села Пальчик Катеринопільского району. Тобто, ціна цього рушника була співставлена до ціни життя! Відомості про це скрупульозно записані та позначені у його „іменній“ карточці. Є рушник-привітання до дня народження „Дорогому Іллічу“ — ось такі собі виверти історії! Про рушникові легенди у краєзнавчому музеї можуть говорити годинами.

— 11 квітня з`явились перші світлини власне самих рушників. Але робота з фондовими рушниками розпочалася ще 2013 року. Коли систематизували кожен рушник, що зберігається у фонді за карточками походження, виявили, що кількість рушників географічно різниться. Коли розбили їх по районах, з’ясувалось, що з Лисянського їх чотири, а з Чорнобаївщини — 500, понад 50 рушників з Чигиринщини, стільки ж з Черкаського району. І це не тому, що хтось полінувався пошукати. Так зберіглось, — розповіла старший науковий співробітник відділу етнографії Валентина Михайлівна Хілобок.

— Фотографуванню передувала велика робота з інвентарними картками. Із кожної шафи витягалися рушники і згідно картотеки розбивалися за іншим принципом. Це дуже кропітка робота, але ми розуміємо її важливість, — розповідає науковий співробітник відділу фондів Олена Євгеніївна Шевчук. — Ми, до речі, не могли працювати з ранку до вечора, виділяли лише півдня, але не тому, що не хотіли. Справа в тому, що речі старі, ними потрібно було дихати, розгортаючи та згортаючи назад. Рушники були випрані та доведені до належного стану, аби вже на фото, які робить наш професійний фотограф, вони виглядали достойно. А ще під час цієї роботи ми зробили відкриття, принаймні для себе. Виявилось, що у нас є рушники не дзеркальні, а з розбитими на два боки написами та зображеннями. Це дуже важлива знахідка, бо такі рушники на вагу золота.

РЕЄСТР — ЗАПОРУКА ПОРЯДКУ

Нині спеціалісти музею вдосконалюють фондову картографію. Карточки, за якими зазвичай музейні працівники могли відшукати потрібний експонат, зводять до спеціального реєстру за спеціальною електронною програмою.

Потрібно буде лише ввести потрібне слово (наприклад, у якій техниці було вишито, скажімо, рушник), щоб відшукати потрібний, — розповідає завідувач відділу етнографії музею Вікторія Наумчук. — От ми хочемо, наприклад, побачити усі рушники Звенигородського району. Вводимо для пошуку слово „звенигородский“ і знаходимо потрібне. На даний момент будь-яку інформацію за потреби ми можемо в цій системі відшукати. Ми, наприклад, поділяємо наші рушники за регіональною приналежністю, за матеріалом, з яких вони виготовлені (конопляні, лляні, фабричні). Відомо близько сотні технік. Інколи на одному рушникові можна побачити одночасно 18 технік. Тому кожну техніку ми також розписуємо окремо. Рушники передавались до музею не просто так, а обов`яково з описом історії їх походження, розповіддю про майстра, якщо такі відомості залишились, та іншими попутними відомостями, які можуть стати корисними для істориків, етнографів, дослідників та самих майстрів у будь-який час. Тому весь колектив музею, відділ етнографії, працівники музейного фонду, наш художник Людмила Медведівська вирішили систематизувати рушники, згуртувати за темами, за регіональними групами. Ми прагнемо зробити доступними ці дані у спеціальному каталозі, виконаному на високому поліграфічному рівні. І в цьому, на щастя, допомогають музейний фотограф Микола Олексійович Васильєв та директор видавництва „Брама“ Олександр Третяков.

Інші регіони вже мають такі видання, а ми надолужуємо. Згодом, сподіваюсь, з`явиться й электрона версія. У друкований увійдуть найкращі рушники, а в електронний — весь багаж рушникового фондового матеріалу. Хочеться згадати та подякувати колишнім працівникам музею, завдяки яким у нас з`явилася така потужна фондова колекція. Галина Іванівна та Микола Павлович Корнієнки зібрали унікальну колекцію до Тимошівського музею народного мистецтва. А потім поділилися цим скарбом із нами. Не кожен музей може похвалитися такою кількістю унікальних мистецьких зразків кінця IX — початку XX століття, як наш.

ОСОБЛИВА МІСІЯ РЕЄСТРУ

У кожного майстра, який візьме до уваги каталоги, буде право використати інформацію, правильно зорієнтуватись та прислухатись до порад досвідчених етнографів. Звісно, чимало цінного у плані етнографічної спадщини, зберігається у приватних колекціях. Але їхня біда полягає у тому, що вони не систематизовані та навіть інколи не обліковані. У черкаському краєзнавчому музеї такого немає. Тому всі, хто буде спиратися на музейний каталог, може не сумніватись, що матиме під рукою достовірну базу творчих та наукових напрацювань.

На перший погляд така інформація є дріб`язковою, але за наукової точки зору та у плані збереження мистецької спадщини, зокрема, Середньої Надніпрянщини, вона є надзвичайно важливою. Це такий незамінний пласт, який не дозволить сплутувати регіони, особливості притаманних для них технік та орнаменталістики.

— Якось ми готувались до конференції у Чигирині і подавали аплікативний одяг села Адамівка, — пригадує Вікторія Наумчук. — Як відомо, цей населений пункт було затоплено. Уявіть собі, через десятиліття у Чорнобаївському районі знаходиться таке ж саме оздоблення верхнього одягу. І один цей факт викликає у науковців неабияке зацікавлення. Кортіло докопатись до суті. І тут розставити все по своїх місцях допомогла наша систематизація. У „персональній“ картці було зазначено походження цього одягу (від якої людини він потрапив до музею). Не полінувавшись дослідники-етнографи звернулись до сільради, аби більше дізнатись про господаря речей. На жаль, їх ми не застали в живих, але поспілкувались із тими, хто їх добре знав. З’ясувалось, що дійсно та жіночка, про яку йшлося, переселилася на Чигиринщину з Адамівки напередодні масового затоплення сіл Черкащини. Таким чином за допомогою реєстру стане неможливим будь-яке сплутування інформації. Це вкрай важливо для сучасних майстрів, особливо молодих, аби вони, образно кажучи, не „наламали дров“. Якось стикнулась із випадком використання молодим майстром орнаменту, який не мав ніякого відношення до традицій Середньої Надніпрянщини. Придумані нею якісь фантастичні зображення видавались людиною за традиції регіону. Такі речі не є рідкістю як у середовищі аматорів, так і професійних майстрів.

Якось ми разом з нашою відомою народною майстринею Ольгою Мартиновою були у Каневі, де побачили у однієї жіночки зроблений з вишитого рукава фартух. Її подружка „змайструвала“ собі фартух із рушника. Довелося довго із ними сперечатись, аби довести — такі речі неприпустимі. Не можна видавати одне за інше! Але ж, ми розуміємо, вони так вчинили, бо їм елементарно бракувало знань. Тому так важливо зорієнтувати майстрів у правильному русі своїх художніх проявів. У кожного майстра, який скористається каталогом, буде можливість використати інформацію досвідчених етнографів.

МАГІЯ ВИШИВКИ

Відомо, що знаки та символи, якими наші предки прикрашали писанки та рушники несуть певний енергетичний заряд. Тому з ними потрібно бути обережними. Бо можна такого намалювати чи навишивати, що жоден екстрасенс потім не допоможе.

Жінки-вдови вишивали закодовані орнаменти, які чітко асоціювали їх, як осіб, які на цей час є самотні. І, будь-хто зайшовши до хати, і побачивши рушник, міг дізнатись про такий їхній статус. Вдовий рушник не передавався у спадщину, а віддавався до церков або до музеїв та колекцій, адже ніс певну енергетику.

— Спілкувалась якось з жіночкою, що вишила собі весільний рушник, — розповідає Вікторія Миколаївна. — Говорили з нею про весільні рушникові традиції, зокрема, про зображення вензеля, який не можна замикати з літерами. А вона саме так свого часу й зробила! Вишивальниця розплакалась: „Де ж ви були раніше?“. Як би їй знати, що припустившись помилки, вишила власноруч собі гірку долю. Нині вона самотня, так само, як і її колишній чоловік. Причому, знайти собі пару вони не можуть протягом багатьох років. Недарма ж існує поняття магії вишивки, в яку можна вірити або ні, але факти — річ вперта.

Заступник директора музею Івана Гончара Юрій Мельничук розповів мені не одну цікаву історію. Показала йому якось одна пані рушник, який вона вишивала сину на весілля. Сталося так, що після одруження на молоду родину посипались страшні біди: син потрапив в аварію, подружжя довго не могло народити дитину, і врешті таке довгоочікуване немовля народилося мертвим. Юрій побачив на рушнику закодовану смерть. Виявилось, що жіночка зшила рушник з двох частин, зашила візерунком смугу, яка перекрила божественну енергію, що мала живити власників рушника і припустилася ще багатьох помилок. Символи та знаки — це те ж слово, але закодоване. І як воно звучатиме, таким буде й відгук. Ми закликаємо молодих і не дуже людей — перш ніж щось вишивати або писати, прийдіть та порадьтесь у досвідчених майстрів, до музею, отримайте інформацію, а вже потім беріться до справи.

Була і інша майже містична історія, про яку черкаським працівникам краєзнавчого музею також розповів Юрій Мельничук. У них якогось року на практиці перебували студенти — майбутні мистецтвознавці. І ось потрібно було виконати дуже делікатну роботу — випрати старовинні рушники. За цю справу охоче взялася одна з практиканток. Справилася з роботою добре, але виправши білі рушники, дівчина невдовзі облисіла. Волосся буквально висипалося та ніхто не міг зрозуміти чому, бо явних проявів якогось захворювання не було. Розгадка цієї історії, можливо, у тому, що білий рушник у певних регіонах слугував засобом очищення. Не завжди ж були аптеки та лікарні, то ж лікувались наші предки й за допомогою рушника. Виходить, що дівчина, яка сумлінно поставилась до завдання, взяла на себе їхню енергію.

НЕ ВИКИДАЙТЕ ІСТОРІЮ НА СМІТНИК!

З вуст працівників музею довелося дізнатись й про те, що нерідко унікальні речі зникають тому, що люди елементарно не замислюються, що знищують інформацію про життя минулих поколінь. Болісно їм чути, як не одна родина, отримавши хатину у спадок, буквально спалила все те, що в ній було, аби звільнити обістя та пустити на продаж. У вогні та під сокирою часто гинуть старовинні речі, які б знадобились краєзнавчому музею.

— Ми звертаємось до черкащан з проханням поділитись з музеєм рушниками, предметами старовинного одягу, вжитку, — благає Вікторія Миколаївна. — Тут у нас зрадіють навіть клаптикам або пошкодженим виробам. Не викидайте, не паліть! Передайте їх нам! Усі вони ввійдуть до каталогу з позначкою відомостей про господаря та про походження речей. Ви таким чином на все життя зафіксуєте інформацію про своїх близьких та знайомих. Ми звертаємось до всіх, хто розуміє значимість збереження духовної та матеріальної культури — працівників районних музеїв та майстрів. Вони також можуть бути представленими у нашому каталозі. Деякі з наших знаних художників вже згодились на таку співпрацю та передадуть до музею свої роботи. Інші мають поквапитись, бо такої нагоди представити себе може більше не трапитись.