До річниці Іловайської трагедії українські волонтери у проекті "Якби не війна" зібрали цитати рідних, друзів та бойових побратимів черкаського воїна АТО Андрія Терещенка, який загинув 2 грудня 2014 року в Донецькому аеропорту.

Світлана Терещенко, мама Андрія:

"Про загибель Андрія я дізналась, перебуваючи в Росії. На той час я там працювала. Другого грудня. До п’ятого числа я не вірила. Ці три дні, які я їхала додому, я не вірила. Вже потрапивши додому, до мене прийшли з військкомату з повідомленням про Андрюшину загибель. Я мала піти в АТО шостою хвилею мобілізації, але і побратими Андрія і військкомат в міру своїх можливостей мене не пускають. А ще хлопці повідомили мені, що снайпера, який вбив Андрюшу, ліквідували. Але моє відправлення в АТО, це лише питання часу. За день до моєї відправки вони просто мене вмовили не йти, треба було ще трошки прийти в норму після інсульту, мову підтягнути. Наразі працюю в військкоматі.

Про його рішення йти на війну я дізналась телефоном. Зв'язок був дуже поганий, телефони прослуховували. Коли нарешті я додзвонилась, то задала йому питання, чи приходила йому повістка. На що отримала відповідь, що він вже і медкомісію пройшов. А потім він просто перестав брати слухавку, то скидав дзвінок, усіляко ухилявся від розмови зі мною. Бо він не вмів брехати, тому намагався просто не говорити зі мною. Він просто поставив собі за ціль піти, і пішов. Тож в АТО він збирався і ішов повністю сам. Тут був його батько, мій брат та його дружина Тетяна, через неї я тримала зв'язок і намагалась зв’язувати будь-яку інформацію.

Строкову службу він проходив в Гончаровську, спочатку в танкових військах, потім в розвідці. Він просто марив розвідкою. І тут, вже вдома, ще і сестру трохи навчав цього діла. Їх якось і зловили на покинутому заводі у нас в місті, за лазінням. Чим важче, чим складніше – тим цікавіше йому було. Він був дуже впертим. Якщо ставив собі щось на меті, то намагався добиватися поставлених цілей. Йому було цікаво навчитися в'язати – навчився. Він вчився легко і швидко. Елементарно брався за щось нове.

Валя, його сестра, займалась гімнастикою, а він греко-римською боротьбою. Коли вона отримала травму, і не змогла продовжити займатись спортом, то я почала шукати якесь зайняття для неї. В підсумку, вишивкою займався Андрюша, а не Валя. Вони посперечались: хто швидше вишиє Діда Мороза до Нового року, так от Валя вишила його через рік, а він чітко дідусеві на подарунок під Новий рік.

Йому просто було все цікаво. Він займався бісероплетінням, дуже гарно малював, писав вірші, (частина його вірша написана у нього на пам’ятнику) займався макраме, шив – свою вишиванку він пошив сам, розкроїв її, зшив і вишив. (вишиванка та вірш знаходяться в Музеї Великої Вітчизняної Війни). Вирізав з дерева, дуже любив мотоцикли. Вдома міг полагодити і електрику і сантехніку. Керував машиною. Дуже любив робити подарунки та сюрпризи. Любив дарувати квіти. Найулюбленішими святами були: Пасха, День Андрія, Старий Новий Рік, св. Миколая, і звичайно, День Незалежності.

У 3.5 місяці в нього з’явився перший зуб, а в чотири місяці він вже сів. А в дев’ять місяців пішов. До року він почав розмовляти. Він дуже поспішав, поспішав жити.

В школі навчався добре. Але якщо йому щось було не цікаво,то він втрачав інтерес до цього. Гарно знав математику, і розв’язував приклади дуже швидко. До коледжу, на спеціальність інженер-програміст він вступив лише через те, щоб довести, що він зможе туди вступити. І вступив. Але не мав хисту до навчання там, тому 11 клас закінчив в школі. Після школи – армія. Коли його запитали, де б він хотів проходити строкову службу, то відповів: там, де складніше. Він і в АТО хотів бути розвідником, але залишився зі своїми хлопцями з Черкас.

З 2010 року після повернення зі строкової служби він працював. Мав свій маленький бізнес. Я поїхала майже п’ять років тому, без страху залишивши своїх ще не дуже дорослих дітей вдвох хазяйнувати, бо знала, що повністю можу на них покластися, що всі рахунки будуть заплачені, вдома буде чистота та порядок. За цей час Валя закінчила навчання з червоним дипломом, а Андрюша, повернувшись з армії, почав працювати.

З сестрою вони були дуже дружніми. Він її дуже чекав. Я ще навіть не знала, що вагітна, він, маленький, підійшов до мене, обійняв і сказав: "А там моя Валюшка"... Коли я народила її, він був за містом, з бабусею та дідусем. І з самого ранку наказав всім їхати до пологового будинку, бо мама народила Валюшку. А народилась вона о першій годині ночі, звідки він знав, о шостій ранку? Не один такий випадок ще був,коли ми дивувались його надзвичайним здібностям. Для нього вона була дуже близькою людиною. На вулиці ніхто не міг образити його сестру. Андрій без розбору давав здачу.

Валя дізналась від мене, що він збирається на війну. На той час вона працювала за кордоном. Він просто вибрав влучний момент, коли майже нікому його було зупинити. Але, я гадаю, що навряд чи ми б змогли його зупинити, навіть, якщо були б поруч. Він був у Києві на майдані, був на всіх заходах у нас в місті, біля державної адміністрації.

Україна завжди була в його серці. Він змалечку говорив українською мовою, читав Кобзар. Його країна, батьківщина, дуже багато для нього значили. Вже коли вони були в Житомирі, їх виїзд в АТО відклали на декілька днів, і вони з хлопцями пішли пройтись містом. Десь, хтось, щось не так сказав про Україну, і Андрій це почув. В АТО він від’їжджав з синцем на все око і в темних окулярах.

Дуже цінував дружбу. В нього було багато друзів. Вони всі приходять до нас додому і зараз, всі спілкуються зі мною, діляться своїми думками, питають поради. Для них я як друга мама, тепер чекаю онуків від них, Андрій не встиг, тож буду їхнім діткам бабусею. В останній раз, вже Андрія не було, зателефонувала донька, сказала що їде додому і щоб я приготувала борщ. Я почала готувати, і розумію, що маленька каструля виходить, бо ще ж Андрій з роботи прийде…Коли борщ був майже готовим, прийшли його друзі, він ніби для них просив його приготувати, бо знав, що вони прийдуть.

Коли Андрій був в АТО, то спілкувались ми з ним в основному SMS-ками, бо зв'язок був поганий. На моє запитання, як справи, завжди відповідав: "Ще живий". Нічого конкретно не розказував. З 28 листопада він не виходив на зв'язок. 2 грудня йому додзвонився батько. В слухавку було чути, що йшов сильний бій. Він не дожив до перемир’я одну годину.

Зося, німецька вівчарка, вона мені допомогла перенести загибель Андрія. Деякий час зі мною була донька, її однокласниця, друзі і мої і Андрія. Все в його кімнаті так і залишається на своїх місцях: грамоти, фотографії, прапор на стіні. Я не готова і поки не в змозі що-небудь змінити.

Він приходить до мене уві сні. Я довго просила в нього пробачення, допоки він не відповів, що не сердиться на мене і що дуже мене любить. Просив мене не плакати, бо через сльози, він ніби не там і не тут. Якось просив мене принести йому на могилу халву, чай, червоний коктейль, шоколад "Пікнік", банани та яблука."

Олександр Тимошенко "Павук" – командир 3 відділення:

"З Андрієм я спілкувався останні дві ночі. Так сталось, що наші койки стояли одна біля одної, і ми розмовляли. Це була зовсім інша людина. Якщо до цього він був бистрий, різкий, нікого і нічого не визнавав, не думав про те, як буде завтра і як може змінитись життя, то останні дві доби говорив про своє бажання все ж таки змінитися. Він хотів піти вчитися, хотів свою родину. Як би він залишився живим – він був би ідеалістом.

Цей останній вихід був не його. Він приходив до мене, скандалив, сварився, бо постійно хотів потрапити в аеропорт. Я дуже просив його не йти туди. Він то і не мав йти – бо був механіком – водієм, він реально випросив свій вихід. В момент його порання, я був на башті, а він в аеропорту, почувши по рації про "300-го", в мене кольнуло в серці. Подзвонив хлопцям – Костя навмисно сказав мені що він ще поранений. Він був безстрашний, за правду, без почуття страху взагалі, за ідею, це його, напевно і погубило. Загинули тоді самі молоді: Іван Лесніков, Ільницький Дмитро та Андрій. Зайшло нас близько 70-ти чоловік, 15 залишилось в ППД, всі інші – аеропорт. З 27.11.2014 по кінець грудня там була наша перша рота 90-го батальйону."

Сергій Очеретний "Камиш" – командир 2 відділення:

"Більшість з нас – це добровольці. 70% відсотків з нас були дорослими чоловіками, які відслужили строкову службу, дехто не одну війну пройшов, в різних миротворчих місіях. Ми всі розуміли куди і, саме головне, чому ми їдемо. Ніхто з нас, молодих, чи дорослих не йшли через медалі чи якісь вигоди, ми всі йшли за покликом серця.

Ми познайомились в військкоматі в Житомирі. Він запам’ятався мені своїм юнацьким максималізмом, йому потрібно було привести багато прикладів, що б переконати його і довести, що він не правий, або, що правильніше по іншому. Він вірив своїм очам. Бачу ціль – не бачу перепон, це було саме про нього. В нього не було напівмір. Він був фізично розвинутий, позивний у нього був "Рембо", бо він ходив весь час в бронежилеті, без каски, але завжди в тактичних окулярах. В нас на "Ромео" було таке місце, як оглядове, він сів і каже всім: "Хто ще мене хоче запитати чому я без каски"…. Завжди стояв на своєму. Дуже змінився, буквально за ці два місяці нашого знайомства, він просто зрозумів, що ми, доросліші чоловіки, які підказували, давали поради, чи чомусь навчали їх молодих, не хотіли їм зла, що ми просто трошки більше знаємо. От тоді він і перестав відноситись до нас з насторожую, і залюбки радився та прислухався.

З руками був. Любив возитися в машинах. Але, ніколи не соромився запитати старших, якщо чогось не знав чи не розумів.

Пам’ятаю, як одного разу Андрій дуже сильно кашляв. Він захворів. Так сильно кашляв, що жах. Він підійшов до нашого капітана і попросився не виходити на блок – пост, бо який сенс видавати себе постійним сильнішим кашлем. Спальники – ніякі, зима, – 27 градусів на дворі, спали на бетоні, форма, берці, бронежилети, все що в нас було, було придбане та привезене нам волонтерами. Видали лише автомат.

Тоді якраз здали старий термінал Донецького Аеропорту, і сепари пішли в наступ на Новий Термінал. Ховатись то особливо було нікуди, колони та гіпсокартон. Уявний захист. Ми всі були по всьому терміналу, саме поряд біля нього мене не було. Лише почув, що кличуть медика. Забирали його "Багдад" та "Север", вже через годину десь, коли я зайшов до так званого нашого умовного ППД, "Рембо" лежав на столі. Він був непритомний, наш медик, Костя, намагався надати йому першу невідкладну допомогу. В ДАПі Андрій знаходився 4дні."

Костянтин Сутулов, фельдшер:

"Ми відразу потрапили на війну. Тільки заїхали – відразу щільні бої. Андрій був на посту "Ромео". Вечір був, як зараз пам’ятаю. 2 грудня 2014 року це сталося. В нас прямо в терміналі був так званий штаб, де був стіл, на якому ми обробляли поранених, хоча і це місце прострілювалось, але біль менш було придатне і для відпочинку людей при зміні з блок постів, і для допомоги пораненим. Я якраз крапельницю ставив Паші Кочубею, пораненому нашому, до поста було метрів 30, "Рембо" принесли хлопці, поклали на стіл. Звичайно, там був потрібен не медик, а Бог. Поранення було в голову, пряме влучення, трохи вище лоба. Ми, я та Микола Кардаш, намагались зробити все що могли. Він вже був непритомний. Години дві ми продовжили йому життя, якщо можна це так назвати. По рації визвали БТР, години за дві його забрали. Вже тоді, коли його вивозили, я знав, що він помер. З 30 листопада, до 6 грудня було поранено шестеро. За весь період, до 16 грудня – тринадцять хлопців. А потім, настало, так зване перемир’я, під час якого тільки в мене було семеро поранених. Можливо, якби він був в касці, яку він категорично не хотів одягати, можливо вона б його спасла... можливо. Він не дожив одну годину до цього клятого перемир’я."

Андрій "Север":

"Андрій дуже хотів поїхати, але його не брали. Але трапилося так, що поранили хлопців, і звільнились місця. Він з такою радістю поїхав….. Навіть не в своє чергування він часто пропадав на посту "Ромео", завжди був охайно вдягнутий, завжди зброя в повному порядку, ніколи не видлинював від роботи, весь час возився з технікою, намагався ремонтувати та приводити до ладу. Його БТР був один з найкращих, так він привів його до ладу. Коли Андрій отримав поранення, я допомагав відносити його до медиків."

Руслан Боровик "Багдад":

"Ми служили в одній роті, але в різних взводах. Він не мав їхати зі мною. В мене був штатний гранатометник, Євген Яцина "Беня", який за день до виїзду захворів на запалення легенів, і його забрали до лікарні. На той момент, виконуючий обов’язки роти – Геннадій Іванов "Баварець" на вибір запропонував мені трьох хлопців, замість мого гранатометника: Андрія "Марадона", Павла Туку, та Андрія. Вибрав його, бо коли ми ще на полігоні в Житомирі були, розговорившись, з’ясували, що навіть служили строкову службу в одних і тих же місцях, в 5 танковому полку, а потам і в Гончаровську. Він ніби по моїм місцям служби пройшов, тільки трохи пізніше. І от заходимо ми з ротним до нього в кімнату, і пропонуємо йому поїхати помічником гранатометника в аеропорт. Він дуже зрадів, ніби його додому в відпустку відправили. Заїхавши в с. Піски, ми розквартирувались по підвалах, та очікували виїзду. І от прибігає Андрій, і каже, що до 95ї бригади приїхав в гості Олексій Мочанов, яким він дуже захоплювався, а знаючи, що в мене є фотоапарат, попросив піти з ним сфотографуватись. Це фото в книзі ДАП, де на фото Мочанов, Андрій, та "Баварець", фото на його пам’ятнику це теж мої фотографії перед виїздом в ДАП...

На той момент почались сильні обстріли, були поранені хлопці, когось відправляли до госпіталів, когось обробляли на місці, тоді я ще раз запитав Андрія, чи готовий він та дійсно хоче їхати з нами в аеропорт. Його бажання, від побаченого, не змінилось. Ми чекали виїзду ближче до ранку. О четвертій ранку, з першим снігом заїхали в термінал. 1 взвод поїхав на вишку, а наш взвод, 2 машини та 2 відділення в термінал. З сьомої ранку почався дуже сильний шквальний обстріл. Ввечері взяли старий термінал. Цього ж вечора я пішов на свій перший пост, а Андрій на ніч не заступив, бо в нього піднялась температура, кашель, він захворів, а оскільки людей було достатньо, то ж його відправили відпочивати та лікуватись. Я його не бачив 3 дні. На третій день почався знов щільний обстріл. Я тільки звільнився з чергування, але не встиг і не зміг заснути, тож піднявшись, пішов на пост. Буквально за дві хвилини він впав біля мене. Я навіть не міг подумати, що то був Андрій, бо думав, що він все ще хворіє. Його евакуювали за лічені хвилини, дуже швидко. Він просто впав на спину, без жодного звуку. Разом зі Славою, а потім і "Севером" його донесли до КСП. Вже тільки потім я дізнався, що то був "Рембо".

Євген дуже переживав, він звинувачував себе в смерті Андрія, бо то він мав їхати, як би не захворів. І якби поїхав він, то можливо, Андрій був би живий. 21 січня загинув і "Беня."

"Затвор", 1 рота:

"З Андрієм ми познайомились в автобусі, коли їхали в Житомир. В нього був такий оселедець, такий як у козака. Він всіх питав, чи були ми на майдані. Непримиримий такий був. В нього був чорний бронежилет, який він розкладав і спав на ньому. Перший день на полігоні ми ночували просто неба, і Андрію під бронежилет заліз вужик, він так кричав, коли його виявив, а ми так сміялись. Веселий такий був. Ще на полігоні, хлопці грали на гітарі, а він співав. А ще читав хлопцям свої вірші. Надійний був дуже, ніколи не відмовляв ні в чому. Носив постійно окуляри. На його БТРі було написано "Рембо". До техніки своєї відносився дуже відповідально. Його БТР їздив як годинничок. Хоч отримали ми техніку дуже в не придатному стані. Він довів його повністю до ума, як то кажуть. Постійно щось ремонтував, та лагодив в ньому.

Коли він загинув, я був на башті. Він і мені дуже жалівся, що його не брали в аеропорт. Прямо, мало не плакав. Всі вони, молоді, дуже між собою товаришували, Всі молоді і загинули."