Із серпня в Україні запрацювала цілодобова «гаряча лінія», аби запобігти самогубствам ветеранів війни. Попри роботу центрів допомоги та медичних закладів для військових, ветерани продовжують накладати на себе руки. Чому так відбувається та як можна запобігти суїцидам серед воїнів – читайте у статті журналістки «Громадського ТБ: Черкаси» Наталії Захарченко.

До війни важко звикнути. Але ще важче – повернутися звідти, кажуть ветерани війни. Тілом ти – вдома з рідними, а думками – у бою разом із побратимами.

Воїни Євгеній та Антон розказали про те, як адаптовувалися до війни та як вчилися жити після.

Історія кіборга

«Або ти воюєш, або помираєш. Вирішив воювати»

12 днів пекла в Донецькому аеропорту зробили з Євгенія воїна.

Я напросився, щоб взяли. Призвався у 2014 році. Два місяці проходив підготовку в десантно-штурмовому батальйоні. Формувався він для штурму Донецька. У листопаді вирушили на виконання першого завдання як бойовий підрозділ, який ще не проходив обстріли. Більшість не нюхали пороху. Але були й ті, хто вже воював. Вони були кістяком нашого підрозділу.

Спочатку ми зайшли у Піски. Пробули там три дні, щоб звикнути до обстрілів. Там з’явилися наші перші втрати. Потім зайшли в Донецький аеропорт. Заходили по-бойовому. Під’їхали у бронетранспортерах. Аеропорт повністю прострілювали, тому заходили увечері. Розвантажилися під обстрілами. Все було красиво. Забігли. Одні хлопці зайшли в термінал, я з іншими – у вежу. Ту легендарну, яку скрізь малюють.

Вранці піднялося сонце і почалися обстріли. Вийшли з обох боків танчики і почали «працювати» по вежі. Вони «лупарять», а ми поховалися, як курчата. Знайшли наче найбезпечніше місце. Збилися в купу людей дванадцять. Якби можна було звідти втекти, я б, мабуть, утік. Але в оточенні тікати було нікуди. Це був для мене переломний момент.

Перша думка: «Чому мене хочуть убити? Я ж нічого поганого не зробив».

Друга: «Та таки ж уб’ють. Ні за що».

Третя: «Якщо я хочу залишитися живим, треба брати зброю і стріляти».

Четверта: «А там же люди. І вони такі ж самі».

Мені пощастило, що з нами був «Затвор» – хлопець, який мав досвід бойових дій. Він знав, як вести себе, й не боявся. Першим, хто почав огризатися, був саме він. Каже: «Нє, пацани, ви собі як хочете, а я знаю, що робитиму». Він взяв кулемет і почав відганяти. Вороги були вже внизу. Вони розуміли, що ми боїмося.

Був надлом. Але коли хочеться жити, то такі питання вирішуються так: хочеш жити чи не хочеш? Хочу! Тоді стріляй! Все. Затвор мені тоді сказав: «Вийшов у поле, то воюй». Ця фраза стала ключовою для мене. Ми почали активно оборонятися. Вони перестали лізти в наш бік. І ми тоді відстрілювали всіх, хто був на відстані видимості.

У першу добу й розпочався процес становлення кожного з нас як військового. В перших боях було видно – людина буде далі воювати чи ні. Тоді й сформувався кістяк, який вів бойові дії. І була група людей, які залишили зброю й сиділи в кутку.

У Донецькому аеропорту пробув 12 діб. Пролежав два місяці в лікарні з контузією. Потім поїхав на бойові позиції у бік Опитного. На війні пробув більше року. Але саме бойове хрещення в аеропорту зробило з мене воїна.

«Всі мої думки на війні. То що я тут роблю?»

Перші два роки після війни Євгеній сам себе не розумів. Сварився з усіма. Завдяки друзям йому вдалося навчитися жити після війни.

Коли я прийшов з війни – все було добре. Радість, щастя, тато – герой. Згодом почав запалюватися, як сірник, через всілякі дрібниці. Не думаєш, а реагуєш.

На війні командири ставили зрозумілі завдання. Тебе тут погодували, вдягли. Виходиш в зону бойових дій, виконуєш завдання, заходиш.

А ще на війні багато різних стресових ситуацій. Коли повинні були вбити, але не вбили. Десь зійшлися в зіткненні – ти вийшов переможцем. У хлопців питаєш: чому його вбили, а я залишився.

З усім цим приходиш додому. В голові лише війна. Вона тобі сниться, ти про неї думаєш. Я й не хотів, а думки самі в голову лізли. День за днем це почало нашаровуватися. Наче дрібниця, але через півроку сиджу я в квартирі й розмірковую:»Всі мої думки на війні. Тут мене не розуміють. Не сприймають таким, який я є. А я змінився й більше не буду колишнім. То що я тут роблю?»

Врятували друзі. Вони сказали мені: «Є ділянка землі. Хочеш – побудуй собі хату». Я сказав: хочу. Зранку вийшов на будівництво. До вечора працював. Потім впав від втоми і заснув. Прокинувся, поїв і знову працював. Тоді я зміг ні про що не думати. Втома накопичується, приємно лягати спати. Це був один із ключових моментів моєї реабілітації.

На початку будівництва був випадок. Увечері лежу і чую – бомжі лізуть, аби щось вкрасти. Скільки – не знаю. Беру палицю і йду в обхід із думкою: «Я зараз їх там і вб’ю». На щастя, вони втекли.

Ось чим відрізняється цивільна людина від військової. Воїн не думає – в нього завдання. Чи він оцінює ризики? Не оцінює. У цьому завданні йому комфортно, він отримує задоволення від його виконання. Особливо, коли перемога.

Завдяки фізичній праці я відволікся від думок про війну і бажання туди повернутися. Хоча настороженість все одно залишається. Коли у мене були емоційні зриви, я говорив із друзями. У мене вони мудрі –  психологи, пастори церков, віруючі. А ще я вдячний своїй дружині, яка терпіла мене і мовчала.

Історія заступника командира кулеметного взводу

«Коли одне твоє слово вирішує долю людей»

Взяти себе в руки Антона стимулювала перша втрата

Першу і другу хвилі мобілізації я чекав, коли прийдуть по мене. Я був майже зібраний. Але ніхто не приходив. Я психонув і сам пішов у військкомат. То був 2014 рік. Саме закінчувалася третя хвиля мобілізації. Спочатку був у Закарпатському батальйоні. Потім служив у 128-ій гірсько-штурмовій бригаді. Мене призначили командиром відділення – головним сержантом кулеметного взводу роти вогневої підтримки та заступником командира взводу. Відповідав за п’ятнадцятьох бійців.

Військового досвіду до війни не мав. Служив у військах зв’язку. Тому в армії частіше фарбував бордюри, ніж тримав зброю.

Найтяжчим боєм для мене був обстріл Краматорська. Місто дуже файно обстріляли зі «Смерчів». Ми не вміли тримати автомат. Стріляти правильно не вміли. Й навіть пересуватися не знали як. Я тоді не знав, що робити. Розгубився. Мені було страшно. Трусилися руки. Комбат багато чого нас навчив і часто допомагав мені як командирові. Він був для мене прикладом.

Згодом адаптувався, встигав віддавати команди. Бо коли бійці дивляться на тебе, а командир стоїть, кліпає очима і не знає, що робити, хлопці губляться.

Взяти себе в руки мене стимулювала перша втрата. Загибель бійця мене майже зламала. Для мене це було неочікувано і дуже боляче. Я панікував. Як командир я віддавав накази. Відчував дуже велику провину й звинувачував себе за смерть солдата. Тоді я зрозумів, що життя не вічне. Мені допоміг комбат. Він мене встряхнув, дав по мордасам. Перша його фраза була така: «Синку, це війна. Дай Боже, щоб це була перша і остання втрата». А потім сказав: «Воюй! Ти командир і не маєш права розслаблятися». На щастя, всі хлопці повернулися додому живі.

Мені завжди було складно віддавати накази. Коли ти виконуєш накази – це одне. Коли їх віддаєш – зовсім інше. Я розумів, що одне моє слово вирішує долю людей. Це дуже велика відповідальність. Тим паче, люди були різні. Дуже тяжко підібратися до когось, достукатися, щоб налагодити контакт, щоб ти для людей був авторитетом.

Та це було на початку моєї служби на війні. Далі була вже робота.

«Війна приходить, коли ти спиш»

Після війни дружина забрала доньку й пішла. Антон почав багато пити. Але з’явилася та, яка повернула його до життя.

Коли прийшов із війни – перші два тижні відсипався. Я спав як скажений. Міг добу проспати. Коли спав, то дружина і донька не спали. Бо війна приходила, коли ти спиш.

Я відразу пішов працювати. Спочатку думав, що повернувся. Але виявилося – ні. Я швидко запалювався, був дуже нервовий. Не любив, коли у мене розпитували про війну. Міг навіть кидатися на людей через це. Мене тягнуло на війну. Вирішив повернутися до батальйону. У мирному житті мені було нецікаво. Але лікарі сказали: «Досить, сиди вдома».

Через півроку після повернення розлучився. Тоді в мене почалися великі проблеми. Я почав дуже багато пити. У мене забрали дитину. Розлучення було дуже тяжким. Не відпускала війна. Я пив, і ніхто нічого не міг зробити: ні батьки, ні друзі. На роботі не з’являвся тижнями. Зачинився вдома і пив. Тоді я дав слабину.

Моя друга дружина з’явилася в моєму житті в той переломний момент, коли ще б трішки – і все. Все би загубив, все би пропив. Вона відразу зрозуміла, що зі мною щось не так. Вона гарно за мене взялася. Відправила в госпіталь. Слідкувала за лікуванням. Тягу до алкоголю відразу зупинила. Потроху ставила мене на ноги. Їй було дуже тяжко зі мною. Бувало таке, що вона вночі ховалася від мене. Коли мені треба було випити і лягти спати – я йшов в атаку. Та все ж я почав повертатися до життя. Мені було заради кого брати себе в руки. А вона досі не перестає за мене боротися. Вона знає, що мені не потрібно робити. Що їй не потрібно казати.

Потім поїхав на рік у Польщу. Там відлучився від усього. І це подіяло. Ти не забуваєш про війну. Але обстановка змінилася і стало набагато спокійніше.

Мені знадобилося більше року, аби звикнути до мирного життя. Але я навіть зараз повністю не відновився. Я й зараз думаю про війну, бо вона триває. Але мені вже набагато краще, дякуючи лікарям військового госпіталю і моїй дружині. Мені спокійніше.

Війна або ламає людину, або робить її мужньою. Але у будь-якому випадку вона її дуже змінює. Один хлопець сказав: «Із війни ніхто не повертається. Всі залишаються на війні». Так воно і є. Війна нікуди не зникає з голови. І це дуже заважає жити далі.

Війна стала частиною життя й змінила мене докорінно. Я почав по-іншому думати і жити. Почав цінувати друзів. Коли людина поруч, ти дуже її цінуєш, тому що за кілька хвилин її може не бути. Буває, що хочеться йти на війну. Буває, що хочеться мститися. Побратими – то друга родина. Там все по-справжньому.

Як в Україні побудована психологічна допомога ветеранам війни?

Кілька місяців тому з війни прийшов черкащанин Андрій (ім’я змінене). Служив розвідником. Він лежить в квартирі й регулярно випиває. Плаче і п’є. Це все, чим він займається. На умовляння рідних облишити – не реагує. Із наркодиспансеру його вигнали, бо там теж пив.

За ветераном наглядають представники Центру допомоги учасникам АТО в Черкаській області. Слідкують, щоб він нічого з собою не зробив.

«У нього всередині конфлікт. Одна частина його душі говорить: «я хочу вбивати». Інша частина противиться цьому, тому що це неприродньо для людини. На ґрунті цього внутрішнього розмежування він почав пити. Я приїжджав, говорив з ним. Розповідав, що з ним сталося, які зміни відбулися у його світогляді, чому він так думає. Казав, те, що він відчуває і думає, – нормально. Адже з цивільної людини він перетворився у воїна. А воїн – це стан душі. Який би він п’яний не був, але він розумів мене», – каже начальник Центру Євгеній Одновол.

За його словами, психологічну допомогу ветеранам побудували таким чином, що учасник бойових дій має самостійно піклуватися про своє здоров’я. Військовий приходить додому. Він має розуміти, що йому потрібна психологічна реабілітація. Ветеран війни повинен звернутися у відповідні органи, щоб отримати направлення в госпіталь і путівку для психологічної реабілітації. Але ця схема не відповідає сьогоднішнім потребам, каже Євгеній Одновол. Тому що військових, які прийшли додому і зрозуміли, що їм потрібне психологічне лікування, – одиниці.

За психологічною допомогою ветерани війни звертаються нечасто. Частіше це роблять рідні, каже психологиня, травмотерапевтка Наталія Місан. Часто воїни не розуміють, що їм потрібна допомога.

«Хлопці говорять: «У нас все в порядку. Це у наших близьких якісь проблеми». Рідні, які переживали, поки ветеран був на війні, також змінилися. Сам ветеран прийшов інший. Членам сім’ї доводитьcя по-новому формувати стосунки», – говорить психологиня.

У Черкаській області діє програма «Турбота», яка надає ветеранам безкоштовне медичне лікування, пільги на комунальні послуги, психологічну адаптацію. Обслуговують ветеранів лікувальні заклади – Черкаська міська реабілітаційно-оздоровча поліклініка «Астра», обласний госпіталь для інвалідів війни, Черкаська обласна лікарня. Лише там безкоштовно ветеранам можуть допомогти психологи.

Реабілітаційний центр для воїнів АТО переповнений і погано фінансується, каже Євгеній Одновол. У черкаській соціальній службі лише два соціальні працівники. Вони працюють із ветеранами й іншими верствами населення. А в місті близько двох тисяч АТОвців. Тобто вони не охоплюють і чверті ветеранів.

За межами обласного центру ситуація ще гірша. В кожному районі працює лише одна людина, яка допомагає воїнам. Вона консультує, може приїхати до ветерана додому, якщо потрібна допомога. В одному районі – в середньому 300 учасників АТО. Всього ж в області – більше 10 тисяч ветеранів.

Статистику самогубств серед ветеранів війни в Україні ніхто не веде

Отримати інформацію про кількість самогубств серед ветеранів війни не вдалося в жодному відомстві, які могли б цим займатися. На запит «Громадського: Черкаси» до Міністерства ветеранів війни перший заступник міністра Григорій Галаган відповів, що загальну статистику самогубств і спроб суїцидів ветеранів війни у міністерстві не ведуть.

У Військовій та Генеральній прокуратурах України, Державній службі статистики України на запити «Громадського» відповіли, що вони не уповноважені вести статистику самогубств ветеранів війни. Керівник Науково-дослідного інституту психіатрії МОЗ України Станіслав Табачніков повідомив, що Інститут не має у своєму розпорядженні запитуваної інформації. А інформація про самогубства ветеранів не є публічною.

За різними даними, серед усіх бойових втрат учасників бойових дій і ветеранів до 20 відсотків – це суїциди. Проблема так званих «ветеранських суїцидів» ускладнена неможливістю порахувати кількість самогубств серед ветеранів. Посттравматичний синдром «може вистрілити у скроню» через кілька місяців, а то й років після демобілізації, каже керівник «Федерації громадських організацій учасників АТО Київщини» Володимир Мостовий. Тож поліція і медики фіксують суїцид без огляду на минуле самогубця.

Скільки ветеранів покінчили життя самогубством з 2014 року – достеменно невідомо.

У 2018 році міністр оборони Степан Полторак казав, що з початку російської агресії на сході країни Збройні сили України втратили 3300 людей. З них у боях – 2400 солдатів і офіцерів.

«Тобто на кожні чотири смерті на полі бою припадає приблизно один суїцид. А в ЗСУ, чисельність яких становить чверть мільйона людей, на кожні 100 тисяч осіб припадає 55 випадків самогубств», – каже Степан Полторак.

Натомість у воюючому Ізраїлі на 100 тисяч військовослужбовців припадає дев’ять самогубств. А в США – 28.

Скільки демобілізованих учасників бойових дій покінчили життя самогубством з 2014 року – достеменно невідомо. За словами Наталії Місан, достатній рівень самогубств залишився. Держава поки що не змінює ставлення до ветеранів і це поглиблює їхні розчарування і непрості емоційні стани.

В Україні зараз понад 390 тисяч ветеранів, які потенційно можуть потребувати допомоги та підтримки. Про це пише колишня виконувачка обов’язків міністра охорони здоров’я Уляна Супрун у фейсбуці. Тому для українських ветеранів незабаром запрацює гаряча лінія Lifeline Ukraine. Кваліфіковані фахівці в будь-який момент зможуть надати їм якісну допомогу за потреби.

Як треба адаптовувати ветеранів після війни?

Євгеній Одновол, який сам пройшов війну, говорить, що адаптація ветерана до мирного життя обов’язково має проходити під наглядом лікаря і психолога. Але учасник бойових дій повинен бути не вдома, а в спеціальному реабілітаційному центрі.

«Військових потрібно із зони бойових дій не додому відправляти, а в спеціальний табір. З війни хлопці приходять у мирне життя з психологічними травмами, живуть за інстинктами і конфліктують з усіма. Треба їх забрати і пояснити, що з ними сталося, що з цим робити, як далі жити. Адже вони не розуміють себе. Тоді зменшиться кількість самогубств. І в наших хлопців з’явиться шанс швидше й легше адаптуватися до мирного життя», – каже Євгеній Одновол.

Про це говорить і Наталія Місан. В Ізраїлі та США учасника бойових дій після війни не відправляють додому. Він перебуває в спеціальному закладі для адаптації. З людиною працюють реабілітологи, психологи та інші фахівці, які допомагають досягти гармонійного стану. Там ветерани зможуть розповісти про травматичні події, відчуття. Після проходження цього етапу воїн повертається додому й адаптацію до звичайного життя йому легше пережити. Адже частину душевного вантажу вже залишив.

Психологиня каже, що психічне здоров’я ветерана насамперед залежить від держави.

«Організація адаптації ветеранів війни насамперед залежить від держави. Тому що їй потрібен воїн для захисту. Волонтери, психологи, капелани працюють з воїнами. Але допомогу отримують не всі. Допомога ветеранам не є структурованою. І цим має зайнятися держава», – говорить Наталія Місан.

За її словами, недаремно однією з причин думок про самогубство є відчуття несправедливості: конфліктні стосунки в сім’ї – я їм не потрібен, або з державою – вона не зробила те, що я від неї очікував. Ще причиною самогубств є відчуття провини – ветерани звинувачують себе за те, що не врятували побратима або вбили людину.

Як близьким допомогти ветерану, а ветерану – самому собі?

Уляна Супрун каже, що у багатьох випадках самогубству можна запобігти. Найкращий спосіб це зробити – знати фактори ризику, бути уважним до ознак депресії та інших психічних розладів. Розпізнавати ознаки скоєння самогубства та втрутитися до того, як це може трапитися.

За її словами, люди, які отримують увагу та розуміння від близьких і мають доступ до служб підтримки психічного здоров’я, рідше реагують на суїцидальні імпульси.

«Якщо вам здається, що людина поруч хоче скоїти самогубство, не бійтеся запитати її про це. У деяких випадках людині просто треба знати, що хтось дбає про неї і хоче допомогти. Вже після цього можна запропонувати людині звернутися за фаховою допомогою», – каже Уляна Супрун.

Колишня міністерка називає ознаки поведінки, які можуть свідчити про бажання скоїти самогубство:

- тривалий смуток і перепади настрою можуть бути симптомами депресії – одним із головних факторів ризику скоєння самогубства;

- раптовий спокій після періоду депресії чи перепадів настрою;

- ізоляція. Свідомий вибір проводити час на самоті, уникати соціальних контактів та натовпу. Також сигналом є втрата інтересу або задоволення від діяльності, яка раніше приносила людині задоволення;

- зміни особистості або зовнішності. У людини, яка думає про самогубство, може спостерігатися зміна у ставленні до звичних речей або зміни у поведінці – міміці, жестах, швидкості мовлення. Крім того, людина може раптово почати менше турбуватися про свій зовнішній вигляд;

- небезпечна або саморуйнівна поведінка. Це може бути необачне керування автомобілем, заняття небезпечним сексом та посилене вживання наркотиків чи алкоголю;

- інколи людина, яка думає про самогубство, заздалегідь починає приводити свої справи до ладу – зустрічатися з членами сім’ї, дарувати своє особисте майно, складати заповіт та прибирати своє житло так, наче в ньому більше не житиме.

Ветеранам Наталія Місан радить звертатися до рідних, друзів, фахівців, і не вирішувати проблему самостійно.

«Не шукати розраду в алкоголі чи наркотиках, а шукати вихід і чути, що громада готова допомагати. Для цього є громадські організації, центри допомоги учасникам АТО, психологи, волонтери, «гарячі лінії». І розуміти, що якщо я скористаюся цією допомогою – це не означає, що я слабкий. Це означає, що я просто попросив про допомогу», – каже психологиня.

«Гаряча лінія» для попередження самогубств серед ветеранів – 7333.

 «Гаряча лінія» підтримки учасників АТО та їхніх сімей на Черкащині – 0 800 508 876.

Відділ «Центр допомоги учасникам АТО» Черкаського обласного контактного центру знаходиться за адресою: Черкаси, бульвар Шевченка 185, каб. 133, 135. Тел. 31-90-27, 31-90-28, 31-90-30.

ГО «Регіональний психологічний кризовий центр» – 097 505 16 99, 093 798 29 10 (Наталія Місан).