Поліція: тимчасові і вічні

Повітові органи поліції створювалися за адміністративною реформою 1775 року та ще добру сотню літ після цього рефомувалися. Київську губернію утворювали 10 повітів, у статусі повітового міста нарівні зі Сквирою і Таращею перебували й Черкаси, інформує Акцент.

Кожне місцеве управління очолював повітовий справник, який призначався самим губернатором. Своєю чергою, справнику підпорядковувалися волосні урядники, які здійснювали повноваження на території волостей — територій, на які поділявся повіт. Ці вже командували соцькими та десяцькими. Останні у єрархії мали забезпечувати порядок у селах та навіть на хуторах.

На особливому положенні перебували городові: служиві чину невисокого, але з чималими неписаними повноваженнями. На їхні „пригрішенія“ начальство дивилося спокійно, бо знало – путящий городовий на своєму кутку хоч і хабарник, але діло своє знає. У радянські часи ідеологи доклали чимало зусиль, аби підкреслюючи переваги дільничих, показати їх попередників – „держиморд-сатрапів“ – горластими недоумками і п’яницями, ненависними простим людям. Очевидна дурня у пролетарській справі дискредитації старорежимних порядків. Якщо серед чинів й були захисники знедолених, то цими чинами були саме городові. Тому-то люди віддячували їм по мірі можливості – де обідом, де пляшкою, а де й рублем. І звісно ж, не на службі. Загалом така підтримка аж ніяк не видавалася зайвою, адже жили городові на 20-25 рублів щомісячного жалування та щорічну доплату 128 рублів на опалення та освітлення помешкань, які часто винаймалися. Цього вистачало на нагальні потреби, але не більше. На ввіреній території усі дванадцятеро черкаських городових „зразка 1900 року“ мали непохитний авторитет як у добропорядних містян, так і кримінального дріб’язку. А якщо це не банальний босяк – то вже й не клопіт городового. Так і жили душа в душу по обидва боки закону: за весь 1900 рік у 32-тисячних Черкасах сталося два вбивства, одне з яких з необережності, та з десяток інших серйозних правопорушень. Усе решта – „базарні діла“, у яких сам дідько собі віку вкоротить.

Пожежна охорона: дружина при поліції

Якоїсь спекотної днини 1810 року у Черкасах спалахнув будинок заможного крамаря Лейби Кельминовича. Нічого надзвичайного у цій події не було – тисячі разів і до, і після цього, у місто залітав червоний півень. Але якщо раніше боротися з ним вимагалося від поліції, яка не стільки цим займалася, як пошуками призвідців чи з’ясуванням причин пожежі, то цього разу у рапорті уперше згадуються спеціально навчені люди, на яких покладався обов’язок протистояти вогню усіма засобами. Тобто за фактом – рапорт вказав на наявність у Черкасах „прапожежних“.

Щоправда, того разу вони рятували не власність нещасного Лейби, що видавалося вже недоцільним, а сусідні маєтності купця Полякова. Стіна його сараю вже починала диміти, і вогнеборці, заливши її водою, спрацювали на випередження. А це вже, погодьтеся, ознака професіоналізму. Тож 1810-й – відправна точка у створенні протипожежної охорони у Черкасах. Через 5 років при двох поліцейських частинах сформували кінні протипожежні загони. На возах-„лінійках“ встановили великі бочки, „спецслужбу“ озброїли баграми, сокирами та відрами. Відрами звичайними, а не конусними, які висіли на червоних щитах кожної установи в часи Союзу. Чому такі? Просто щоб іх не крали для домашніх потреб.

Оскільки підпали були поширеним способом помсти, до 1841 року виїзди „гарячих загонів“ відбувалися лише разом з поліцейськими, і лише відтоді дві „контори“ почали працювати окремо.

У нові часи – вже після подій 1917-1920 років, коли порятунок того, що горить був справою рук того, чиє горить і нікого більше, – протипожежна служба відродилася на підставі постанови від 4 травня 1921 року „Про заходи щодо збереження пожежних обозів та утримання їх у бойовій готовності“. Дуже оптимістичною була та постанова. Ні протипожежних засобів, ні тим більше – цілих обозів, на той час вже не залишилося. Одну з найважливіших організацій з безпеки життєдіяльності населення довелося створювати наново.

Пошта: робота для обраних

Огранізованому поштовому зв’язку на Черкащині вже мало не 250 років. Ще у другій половині ХVІІІ століття через місто та околиці пролягали поштові тракти, якими в зустрічних напрямках курсувала навіть міжнародна кореспонденція. Однак, тоді чимале транзитне значення мали й інші містечка краю, а наше – навіть не найбільше.

Але вже з 1874 року черкащани обслуговувалися у поштовій конторі, а згодом – і на телеграфній станції. Окрім цього, у вузлі – будинку Грінблата на Старочигиринській (бульвар Шевченка) – розташовувалася ощадна та страхова каси та канцелярська крамничка. Цікаво, що співставні з нашою тогочасні поштові установи утримували ціле господарство: до десятка коней, кілька різновидів транспортних засобів (від бричок до вантажних возів і саней), відтак – і власний гараж з обслугою, комори тощо.

Працювати поштарем було прибутково, але й брали туди не всякого. Начальникам поштово-телеграфних контор спеціальним закритим документом приписувалося „собрать негласным путем полные сведения о каждом соискателе места, каких он нравственных качеств, образа жизни, чем занимается и прочее“. До всього, перевізником відповідної номенклатури міг бути міцний чоловік, не молодший 21 року, та вправний у стрільбі з револьвера. Зброя і однострій робили з представників цієї мирної професії напіввійськових. Однак, розбій на шляхах залишався поширеним явищем в імперії. У тій чи іншій „оновленій версії“ такі випадки не велика дивина і тепер.

Швидка допомога: карета назавжди

На жаль, дані про організацію у Черкасах служби швидкої допомоги вкрай скупі. Посилаючись на монографію дослідника періоду становлення нашої медицини С.Гончарова „Развитие здравоохранения…“, виданої ще 1968 року, констатуємо: „В 1930 году в городе была организована санитарная станция, еще через год открыты станция скорой помощи и зубопротезная лаборатория“.

Щоправда, сам Гончаров зазначає: „В земский период начала зарождаться санитарная служба… Важное значение имел уездный врачебный совет, созданный в 1911 году“. Цілком можливо, хоча це тільки припущення, що першими профільні карети з’явилися в Черкасах при Першій міськлікарні (заснована 1805 року) ще до революції. Адже саме тоді, в період 1911-1914 років вони вже обслуговували населення повітових міст, серед яких Черкаси вважалися чи не найбільшим.

Тепер нікого не дивує словосполучення „карета швидкої допомоги“, адже зрозуміло, що це традиція: перші медбригади виїжджали на виклики кінними екіпажами. Тому при земських лікарнях на утриманні перебували і візники, і коні. Надання допомоги регламентувалося чіткими правилами: лікарська рада постановила відправлятися в дорогу лише після отримання відповідей на питання – що сталося, де, з ким, хто повідомляє. Про випадок зазвичай повідомлялося пішим порядком, хоча до 1914 року в Черкасах вже існувала телефонна мережа з 320 абонентів. Звісно, що за особливої ситуації власники апаратів, треба сказати – люди дуже заможні, не відмовляли у дзвінку сусідові. Про це відомо в контексті „пожежної“ теми, але логічно припустити, що в цій також.

Лікарі мчали в дорогу вдень і вночі як на домашню адресу, так і поза помешкання. Адже правилами приписувалося реагувати на подію, навіть коли вона сталася “на улицах, в театрах, цирках, ресторанах, гостиницах, училищах, казенных и частных конторах, на вокзалах, пароходных пристанях, в ночлежках, магазинах, местах общественных гуляний и проч., а равно в случаях, когда пострадавший вне дома до прибытия кареты станции был перенесен в чужое жилище“. Не їхали до заразних, психічно хворих, білогорячечних. А ще „невиїздними“ були „отравления, удушения, тяжелые ранения, сильные ожоги, самоубийства, повреждения, произведенные обвалом потолков, взрывом газа, поражением электротоком“.

Охорона праці: про користь мовчазних канарок

Відколи люди почали працювати у копальнях, відтоді й беруть відлік хроніки служби, яку ми тепер узагальнено називаємо „охорона праці“. Згодом вона поширила свої повноваження на мануфактури, фабрики, заводи. У середовищі робітників з’явилися „спеціально навчені люди“, які слідкували за дотриманням правил техніки безпеки на виробництві.

Якщо ж вдатися до конкретики, то датувати появу служби в імперії слід 1719-м роком, коли Петро І започаткував діяльність так званої „Берг-колегії“, яка діяла на підставі статуту для гірничих інспекторів. Між іншим — скрізь, де працювали шахтарі, найбільші надії на порятунок покладалися на… канарок. Ці екзотичні пташки, звиклі до чистого повітря, гинули від метану значно швидше, ніж його концентрація ставала небезпечною для людини. Звісно, „птічку жалко“, але ж… І уявіть собі, що відповідна стаття правил безпеки для гірників Великої Британії залишалася чинною аж до 1995 року! Лише найточніші індивідуальні датчики стали порятунком від підземної напасті для яскравих створінь з райського саду.

Само собою — „не шахтами єдиними“. Поступово контроль за дотриманням правил охопив усі галузі професійної діяльності людини. Радянський період історії служби нагляду за безпекою виробництва розпочався 17 травня 1918 року з оприлюднення Декрету про створення інспекції праці. А власне черкаський — восени 1965-го, коли була утворена обласна інспекція. До цього часу наші об’єкти контролювалися з Києва, але у зв’язку з розбудовою в обласному центрі хімічної індустрії контрольно-профілактичні повноваження передали на місце. Очолив інспекцію переведений сюди з Луганського округу Юрій Карпенко. Треба сказати — службу поставив добре. У часи, коли промислових гігантів було у рази більше, нещасних випадків на виробництві траплялося у рази менше, а смерть на робочому місці взагалі вважалася «ч/п республіканського масштабу“.

ДАІ: армія червого жезла

Раніше історія нашої Державтоінспекції писалася від 3 липня 1936 року, коли УРСР входила до складу Радянського Союзу. На той час шосейками країни вже мчали аж 180 тисяч автомашин, і третина їх обліковувалася в Україні. А 60 тисяч авто — таки стихія, яка вимагала контролю. Сьогодні стільки проходить черкаським мостом за 4 дні…

Але ми добре знаємо, що керівництво молодої Країни Рад цілковито ігнорувало усе, що було до її появи. Тому й не брало до уваги, що в Україні автомобілі вийшли на дороги задовго до революції, раніше ніж у Росії, до всього — тут навіть були спроби впорядкувати їх рух. Перший „мотор“ з’явився в Одесі 1891 року. Придбав це чудо техніки у Парижі редактор газети „Одесский листок“ Натан Навроцький. То була одна з найперших моделей „Паннар і Левассор“ із трисильним двигуном Даймлера.

А ось перші „даішники“ вийшли на службу дійсно в Росії. 22 листопада 1922 року спеціально для них видали відповідний документ: „Інструкцію постовому міліціонеру щодо порядку користування жезлом». У ній, зокрема, йшлося, що для регулювання руху усім постовим міліціонерам вручаються жезли завдовжки 11 вершків (45 см) червоного кольору із жовтим руків’ям. Пізніше переконалися, що пролетарський окрас не всьому личить і не завжди є практичним.

Літопис Черкаської автоінспекції розпочато 1954 року. Її становлення відбувалося мало не на голому місці, за повної відсутності матеріально-технічної бази і навіть форменого одягу. На виїзд вирушали парокінками, або ж в кращому випадку — на трофейній техніці. Першим керівником обласної служби став Петро Литвин, який очолював її з 1954 по 1959 рік. А найдовше, упродовж 1961-1985 років, тобто мало не чверть століття, на цій посаді перебував легендарний Едуард Сологуб. Кажуть, такий стаж начальника обласного ДАІ – „національний рекорд“. Якось він пояснив цей феномен тим, що критику… пускав повз вуха. „Майже завжди вона звучала не по суті, а для „так треба“. Вимагалося пісочити — пісочили. Щоб не розслаблялися. Тому я сумирно вислуховував зауваження, киваючи на знак згоди. А робив все по-своєму. Якби я реагував на кожен „пістон“ — діла б не було. Доводячи керівництву, що маю рацію, не перебував би на посаді не те що 24, а й одного року. Та й цей рік я б тільки те й робив, що доводив. Адже вище керівництво зазвичай дуже далеке від справді насущних проблем в роботі ДАІ“.

Колегам полковник Сологуб (до речі — жоден із його попередників не був у цьому званні) запам’ятався тим, що інколи виходив на трасу із жезлом як простий інспектор: начальники інших обласних ДАІ таку роботу вважали не гідною свого рівня. А ще тим, що був „добрим чоловіком“. Хабарників виганяв безжально, але без тріску: у рапорті на звільнення винуватець сам придумував якусь його причину.