В'ячеслав Полежайко – президент Черкаської федерації альпінізму і скелелазіння, в цьому виді спорту вже 18 років. Має більше 70 сходжень, є кандидатом у майстри спорту. В'ячеслав з радістю передає свої знання дітям і долучає мешканців нашого міста до активного способу життя.

Журналіст in.ck.ua поспілкувалася з відомим черкаським альпіністом В'ячеславом Полежайком.

Як такого адреналіну в альпінізмі немає. Це не стрибки з парашутом, пригнув – і бризки адреналіну, ні! Це досить монотонний вид спорту, хоча він і екстремальний. Тут спортсмен висоту набирає поступово, але він постійно бореться з якимись страхами... З власною лінню, коли ти прокидаєшся в наметі в експедиції на якийсь висоті і розумієш, що потрібно вилізти з теплого спальника і весь день на морозі кудись лізти. Тут потрібно мати запас терпіння та стійкості. Саме це мені подобається! Ти борешся і отримуєш дозу ейфорії на вершині.

Найважче моє сходження – це Гімалаї! У 2014 році ми зважилися на проходження нового маршруту. Це було важко не стільки фізично, скільки психологічно. По-перше, новий маршрут, по-друге, за запасами продуктів і газу ми розраховували на три дні, а у нас вийшло цілих шість днів сходження плюс два дні спуску! Пам'ятаю, продукти закінчилися, і сили теж. Тоді у нас була екстремальна ситуація, потрібно було вирішувати – або йти до перемоги, або згортати експедицію. Тоді ми вирішили грати по-крупному. І отримали бажане! Наше крайнє Гімалайське першопроходження було визнано "Найкращим сходженням року", а команда отримала звання найкращих альпіністів.

Фізично складне сходження було на семитисячник Хан-Тенгрі! Це гірський район Тянь-Шань, там я пережив досить сильне відчуття висоти. А вона фізично важко дається. Вже добираючись до вершини, ми думали: "Ну коли ж закінчитися?". Дивишся, ну ось вийшов вже! Але ні! Знову вгору, по сніжному полю, набираючи висоту. І так декілька годин! Буває, якийсь чортик на плечі смикає: "Давай назад, навіщо воно тобі треба!", а ти: "Ні, терпи!". Трапляються ситуації, коли об'єктивно потрібно відмовитися від сходження, тому що у напарника може бути серйозна травма, або дуже погана погода. Тоді ти розумієш, що твоє бажання і твої ризики можуть коштувати життя. І тут важливо ухвалити рішення і зрозуміти – це знак, лінь або страх? Ми, альпіністи, теж люди, ми боїмося за своє життя, за наших близьких, а межа між страхом і сміливістю дуже тонка. Виїжджаючи в експедицію, ти щоразу думаєш – або ти повернешся, або не повернешся, або повернешся не зовсім здоровим.

"Прапор Черкас на вершинах світу" – це великий амбітний проект, який з'явився після повернення з однієї експедиції. Тоді ми завернули сходження через травму партнера. Чекали на свій рейс і думали, куди полетіти в наступному році. Хтось запропонував намалювати план на майбутнє. Ми обрали собі мету – першопроходження нових маршрутів у максимально віддалених маловідомих районах і підкорення серйозних відомих вершин. Вийшов цілий перелік – близько 20 вершин, ми спланували все до 2023 року. Зараз, правда, з'явився апетит – хочеться чогось більшого, тому деякі заплановані пункти стали нецікавими. Але сама суть залишилася – першопроходження у віддалених районах. Зараз є близько 50 вершин із прапором Черкас, в амбітних планах – 4 вершини. Серед них пік Черкаси – сходження на безіменну вершину, щоб назвати її ім'ям міста.

У кожного альпініста є своєрідна заліковка

Коли ти досяг мети – вершина дарує красиві види! Тобі пощастить, якщо немає туману, і ти бачиш ясне небо, тоді ти насолоджуєшся, ловиш цю ейфорію і розумієш, що зміг! Якщо у нас є можливість, ми дзвонимо близьким і рідним, ділимося враженнями, щоб за нас пораділи і зітхнули з полегшенням. Але тут важливо розуміти, що є вершина, а є ще шлях вниз, і важливо спуститися без пригод. Завжди дивимося навколо – які поруч є об'єкти, куди можна залізти... І тоді замислюємося, а може сусідня гора – це маршрут на наступний рік? Звичайно, не обходяться сходження без фото, потім традиційно шоколадка, чайок – і все, час іти. Тому що гора дає нам можливість погостювати на своїй вершині, а затримуватися там не обов'язково.

Для акліматизації в наш раціон вводимо більше вітаміну А. Також приймаємо різні вітаміни, які розріджують кров, збільшують кровообіг. Плюс кальцій. Буває перед сходженням приймаємо його по 6-7 таблеток. Ще одна специфіка нашого раціону – сушене м'ясо, пластівці замість круп. Останнім часом з'явилося багато сушених і сублімованих продуктів. Це дуже зручно для нас: відкрив, запарив. Також для функціонування організму в знижених кисневих умовах їмо продукти для підвищення гемоглобіну – гранат, ікру, червону рибу.

Цей вид спорту дуже затратний. Наприклад, пройшло чотири сезони, і з'явилася необхідність купити спеціальне взуття, а його дешевше 30 тисяч не знайдеш. А купувати потрібно, адже за п'ять років воно стирається. Спорядження теж дуже дороге. Поїздки за кордон – все у валюті, а з нинішнім курсом це дуже затратно. На продуктах теж не зекономиш. Намагаємося знаходити спонсорів, з цим складно, звичайно. Часто шукаємо дешеві перельоти. Зі спорядженням, правда, легше, адже за роки накопичили все необхідне. Це дороге захоплення! Але нас цим не зупиниш, адже альпінізм – це корисний наркотик, один раз підсів – і на все життя.

У кожного альпініста є своєрідна залікова книжка, ми називаємо її "альпкнижка". Сюди записують всі сходження в рамках зборів або змагань, потім на базі цього присвоюють розряди. У мене, якщо вірити альпкнижці, 22 сходження, які пішли в залік кандидата в майстри спорту. А всього у мене 70 сходжень, і це тільки ті, які не повторюються.

Якщо люди збирають гроші на ремонт, то ми – на походи й експедиції

Напевно, кожна людина народжена для чогось. Питання тільки в часі: хтось відкриває і знаходить це, а хтось не бачить свого. Я просто захотів ходити в гори, потім обрав пішохідний туризм. Це багаття, ночівля в наметах, можливість бути на висоті, дивитися на світ звисока: чим вище заліз – тим крутіше і красивіше.

Альпінізм і скелелазіння кардинально змінили моє життя. По-перше, з'явилися справжні друзі, адже нас пов'язало захоплення на все життя і дружба теж на все життя. У мене дружина – альпіністка, моя дочка недавно в 4 місяці разом зі мною пройшла трасу "Monkey Forest". Бачите, це ставлення до виховання дітей. І до всього життя! Змінюється психіка і світогляд. Якщо люди збирають гроші на ремонт, то ми – на походи й експедиції, просто у нас інші пріоритети! По-друге, у мене з'явилися деякі риси характеру – витривалість, свідомість, взаємовиручка, стійкість духу, терпіння та працьовитість. А зараз у процесі спілкування розумію, що жага до перемоги в сходженнях переноситься на звичайне життя. Тут теж є труднощі, перешкоди, але в кінці ти отримуєш плоди.

Уже вісім років працюю з дітьми: з ними не відчуваю, що старішаю. Мені доводиться завжди переключатися на їх рівень, жартувати. Мені подобається передавати їм свій життєвий досвід, вчити думати наперед, прораховувати кроки. Не хочу говорити гучних слів, але педагог в душі або є, або його немає. Правда, іноді можу втомлюватися, особливо в перших числах вересня, коли дітей багато, і не знаєш, що з ними робити. А потім розумієш, що потрібно потерпіти, адже багатьом цей спорт не під силу або не до душі, і вони йдуть. У мене стандартна методика – батіг і пряник. Це основне моє правило: спочатку змусити їх працювати, навчити працювати, а потім заохочувати за успіхи. Адже тренер зростає у власних очах, коли бачить, як ростуть його діти, коли бачить їхні результати.