"Це не вирок, життя продовжується": історія ВІЛ-позитивного черкащанина
Реклама
Черкащанин Роман Дащенко розповів Zmi.ck.ua про частину свого життя зі статусом ВІЛ-позитивний.
Водночас його головний меседж - з будь-якими проблемами потрібно боротися, незважаючи ні на що.
"Розумієте, як кажуть, "життя важка штука…". Сьогодні ти маєш усе, що забажаєш: сім'ю, гроші, дах над головою, а завтра все це може зруйнуватися, зникнути ніби сон, який ти забуваєш уранці. І причиною цьому може бути лише кілька слів лікаря. Так сталося зі мною.
Початком всього стала погана компанія, із якою я мав справу ще в підлітковому віці. Тоді вечорами після занять я не любив сидіти дома. Завжди хотілося кудись бігти, дізнаватися щось новеньке для себе, пробувати, куштувати.. Тоді я вперше спробував наркотики. Мені здавалося, що тут нічого такого немає, але я дуже помилився. "Легкий" наркотик, який мав лише принести мені задоволення, став початком занепаду життя. Декілька разів намагався кинути вживати наркотичні засоби, але весь час повертався до них. Так уже без втручання лікарів обійтися було не можливо. Я розпочав терапію в психіатричній лікарні. Тоді 2005 року після неодноразових аналізів дізнався, до чого призвела моя, ще тоді "дитяча цікавість". Тепер я мав статус ВІЛ-позитивної людини. Світ ніби зупинився в одну хвилину, я був у розпачі, не знав, як далі діяти, як жити, і насамперед, як боротися з такою недугою.
Довгий час боявся зізнатися рідним, а особливо своїй дівчині. Боявся їхньої реакції на такі новини. Звичайно, мої побоювання були недаремні. Не всі мали бажання спілкуватися з таким, зокрема й тодішня моя дівчина. Вважаю, що причиною цього, стала їхня необізнаність, нерозуміння того, що ж воно таке і як вберегтися аби не набути цього статусу. Деякі відвернулися від мене, боялися навіть бачитися. Вірите, тоді я усвідомив, що це ще не кінець. Зрозумів, що, засмучуючись і падаючи в депресію, роблю гірше лише собі, що життя на цьому не закінчується. Просто починається новий його етап.
Через свій статус довелося змінити місце роботи. Крутився, як тільки міг, аби мати гроші на лікування. Було важко. Шукав різноманітні заробітки. Зараз вже на пенсії, хоча мені лише 42 роки. Сім'ї не маю, як і власного житла. Живу в матусі, яка, на щастя, весь час мене підтримує. Через деякий час дізнався, що держава все-таки піклується про таких як я. Надає медичну допомогу. Так, вже протягом п'яти років, задля підтримання імунітету, вживаю антиретровірусну терапію, яка значно полегшила життя. Щодо наркотиків, то цю проблему ще досі не вдалося розв’язати. Щодня через "ломку" доводиться їх вживати, але вже не такі сильні як раніше. Розумію, цього вже не позбутися. Мені дуже шкода, що через свою цікавість я довів себе до такого, яким зараз є. Аби можна було повернути час назад, віддав би за для цього все, що маю, але, на жаль, ця мрія нездійсненна".
Спілкувалася
Анна Мамай
Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть частину тексту і натисніть Ctrl+Enter