Краєзнавець Борис Юхно розповів цікаві факти про автошляхи Черкащини у минулому столітті, пише "Нова Доба".

Моє дитинство припало на ті вже далекі застійні часи, коли ціни так застоювалися, що не змінювалися цілими п’ятирічками. 30 копійок за літр 76-го бензину дозволяли нашій «середньостатистичній» сім’ї на 408-му «Москвичі» щоліта їздити на море, пару разів побувати у Карпатах, ну а про ближні краї й говорити зайве. І у тих мандрівках мене завжди цікавили монументальні дороговкази, якими зустрічали автомобілістів кожна область, велике місто чи навіть СМТ. Або й ніщо не зустрічало: просто якась композиція біля траси – скульптурна група тварин біля зони відпочинку при лісі, куманець як орієнтир на питну воду, грибочки «просто так». Мозаїчні зупинки – тема окрема...

Тож такі витвори «трас-арту» підсвідомо сприймалися як «статус» краю чи населеного пункту. Гарні – то й область чи місто будуть гарні, а коли ні – «злидні». Утім, зовсім «ні» не траплялося. Були кращі і були трохи гірші чи менш цікаві. Так мені здавалося, коли бачив якогось колгоспного Щорса чи аскетичні металеві каркаси з назвою чогось і обов’язковою зіркою угорі.

Якось, – десь на початку 1980-х, хоча можу трохи помилятися, – сталася халепа: унаслідок раптового зсуву грунту з дамби до Дніпра загриміли і «Черкаси», і добрячий шмат ближньої до стели смуги траси. Тож теперішня розлога «брама» – то на моїй пам’яті вже друга. Перша, пригадується, була «свічкою». Ми, як і всі, розвернулися і з караваном рушили в об’їзд через Канів. А спуск з вулиці ХХІІ партз’їзду разом з нависаючим над ним «осиним гніздом» ДАІ відтоді закрили і машини пішли через дугу нової Луначарки.

Коли ж з’явилася мода на цей жанр, хто автор композицій, які презентували гостям Черкаси і область? Давно цікавився, та небагато довідався, бо колись справа опорядження в’їздів вважалася настільки буденною, що на ній спеціально не зауважували. Та поділюся, чим є.
В основному все це відбувалося наприкінці хрущовських часів, тобто першої половини 1960-х. Агроорієнтований Микита Сергійович полюбляв гасати Україною загалом та Черкащиною зокрема, навіть у Золотоноші колоритно базарував, то може тому. Жартую. Скрізь же подібне відбувалося: нові «орнаментальні» зупинки, стели перед містами, якісь характерні для регіону фішки на шляху...

Однак, за Хрущова відкрили лише титульну композицію при в’їзді зі столичної області. Хто зна з якого дива, але головною її окрасою став гігантський мозаїчний сифон. Утім – оригінально, що не другорядно. Наступну, на Смілянському шосе до Першотравня 1965-го – вже за Брежнєва. Її автори – київські майстри Павло Аверков, Микола Патиковський і Дмиро Захарченко. Вони запропонували велике декоративне панно 8х4 метри, виконане з керамічної плитки способом мозаїки. Панно примикало до бетонного парапету в півсотню метрів завжовш. Попереду знаходилася стела з легких металоконструкцій з рельєфним написом «Черкаси».
Далі взялися за в’їзд з боку Канева. Тут основою послужила шевченківська тематика з «поправкою на енергетику». Для цього цілком згодилися Тарасові слова «Оживуть степи, озера». Ескізи розробили художники Ігор Іванов, Костянтин Сидоров і Володимир Романович. Одночасно ця ж група працювала над панно між залізничним вокзалом і автостанцією у Черкасах: хоч не в’їздну, та для прибулих теж презентаційну. Стенд з бетону і кераміки називався «На транспортних магістралях країни». Її другу чергу, тобто з боку колії, здали у жовтні 1967-го і то вже була робота Івана Литовченка та Миколи Патиковського.

Чималий доробок у означеній естетиці – за нашими митцями Олександром Студені (стела «Звенигородка»), Сергієм Рецем, Іваном Лавріненком, Миколою Ткаченком. Однак, хто у цьому амплуа та з чим конкретно виступив – предмет подальших «несистемних досліджень».