Черкаський волонтер, головний редактор телеканалу “Антенна” Валерій Воротник подякував за допомогу із Лондона для дітей наших загиблих воїнів та розповів про нелегку долю родин, у яких загинули герої-чоловіки.

 

Про це він написав на Facebook-сторінці.

 

“Вітаю Вас друзі! Я волонтер з міста Черкаси Воротник Валерій. Минулого тиждня ми отримали з Лондону подарунки для дітей наших загиблих воїнів. Заголом наша група доставила чотирьом родинам з Черкас, Сміли, Умані та Монастирища. Все зробили на Миколая.

 

Дуже Вам дякуємо за небайдужість та теплоту Ваших сердець. Там, де було доречним користуватися камерою, зняли і відео, і фото. В понеділок-вівторок відео надішлемо. Його треба дещо підготовити. Враховуючи певні обставини, ми не можемо тут викласти повну інформацію про родини та їх проблеми. Я не хочу порушувати приватність їх життя.

 

Всю необхідну інфу я надаю та ще надаватиму нашим колегам в приватних повідомленнях. І до того ж я б не хотів, щоб якийсь російський телеканал використовував мої тексти і інтерпретував їх.

 

Мовляв, подивіться, як жебракують родини загиблих українських солдат. Тому я нижче наведу лише проблематику загальну для всіх родин та зроблю певні ремарки, намагаючись передати вам атмосферу та враження від спілкування під час передачі подарунків.

 

Перше і головне, що ми маємо розуміти – в цих родинах сталася страшна трагедія. Матері та старші дітки це розуміють та знаходяться у шоковому стані. Деякі з них після того, що сталося заболіли та потрапили до лікарень. Молодші поки не усвідомлюють і лише постійно питають, де їх тато і просять щось передати йому на словах, або навіть пробують написати листа…

 

В жодному випадку ми не побачили, щоб з родинами працювали фахові психологи і в першу чергу дитячі. І це, насправді, дуже, дуже погано. Хоча проблему поки, здається, вирішити не можливо, бо на місцях немає відповідних фахівців. Лише опишу один випадок.

 

В селі за майже 300 км від Черкас та 200 від Києва. Багатодітна родина, що має трьох діточок, найстаршому з яких шість, наймолодшому два роки. Кілька років тому переїхали у село, купили маленьку стару садибу. Та почали її власноруч облаштовувати та відбудовувати. Дві крихітні кімнатки, збудували більш-менш сучасну кухню та санвузол з вангою в домі. Це, доволі нетипово для села. Будували комфортне зручне помешкання для родини. Невеличке, але ж власне.

 

Але прийшло горе. Поховали чоловіка… Дружина від біди захворіла. Інсульт. Лікувалася більше місяця в Києві. Але поставили на ноги. Але на лікування пішли шаленні кошти та левова частина з тих грошей, що отримали в якості компенсаціі за загибель голови родини. Хоча, по нинішнім ціннам це якихось менше за 30 тис долларів. На трьох крихіток…

 

Це, за великим рахунком, дуже мало… Коли на день Святого Миколая я приїхав у цю родину вони на подвір’і спілкувалися з соціальними працівниками, які приїхали перевірити як доглядають дітей, бо ця родина стоїть на обліку як незаможна… І ви не повірите, але соціальні працівники, коли я підійшов, саме сварили вдову за те, що вона ніби агресивно ставиться до них і не хоче співпрацювати!

 

Ви можете собі таке уявити? Мовляв на подвір’і неприбрано, забор впав, будинок неохайний. Діти, мовляв, гуляють по бур’янам…. Ще як претензія, чому до садка не водять старшу шестиричку-донечку…. Вона їм каже, що дитинка плаче та хоче бути з мамою, каже батько пішов…, а ти і від мене хочеш позбавитись… Я послухав хвилин десять розмову та й втрутився.

Відвів в сторону цих чиновників та дещо пояснив їм.

 

Може занадто грубовато, але вони після того думаю, що зарубали собі на носі, що агресивність вдови ніщо в порівнянні з тим, що може статися. Сподіваюсь, що дещо вони таки зрозуміли, бо протягом дня по тому дзвонили мені та вибачалися і звітувалися про те, що будуть робити…

 

Але ж.. Ви можете собі уявити, що відчували жінка та її діти? Виявилося, що причина візиту – поривезли подарунки від влади. Попутно вирішили зайнятися профілактичною роботою…. Слів нема… Родина просто бідна, склалися трагічні обставини, але ж діточки доглянуті, чисті, накормлені.

 

Мати алкоголь взагалі не вживає, а хата з вигодами, зовсім непритаманними переважній більшості сільських садиб. Як пояснити таку нікчемність представників влади? До тогож, як я з’ясував згодом, родина саме сіла за святковий стіл, що б відзначити Миколая. Поздоровили. Думаю, що я був недостатньо “ввічливим” з тими чиновниками…

 

Але що вразило. І прикро вразило. Невже односельцям байдужа доля родини, у якій загинув герой-чоловік? Де місцеві волонтери, просто сусіди, громади з місцевоі церкви, принаймні? У жінки чоловік пішов ще в травні у військо, загинув у вересні… Весь час дружина доглядала діточок, ій було не до прибирання двору… Ій треба було шукати кошти на життя, бо зарплата офіцера, навіть далеко не та, про яку нам обіцяв президент перед своім обранням. Тай з затримкою виплачувалася… Таким чином позбавився від зайвих в святковий день “морозів” , та розпакував подаруночки.

 

Мене, на відміну від чиновників, запросили в хату і ставилися дуже привітно. Діточки були несказано раді. Маленька сама донечка, напевне зовсім неусвідомлює те, що відбулося, чотирирічний синочок коли почув слово “батальйон, Черкаси” почав просити передати його батькові на фронт, що він за ним дуже скучив та намагався віддати частину солодощів з посилки, щоб я йому віддав. Ви навіть не уявляєте, як було це важко…

 

При тому зберігаючи посмішку… Всі родини зараз об’єднують майже однакові проблеми. Вони в однаковій мірі страждають від тупорилої бюрократії. Обіцяна допомомога, зазвичай, лише на словах. У всіх з ким ми спілкувалися – проблемні питання житла.

 

Молоді родини або мешкали у батьків, або жили і одночасно будували помешкання. Обіцянки допомоги квартирами та домами з боку держави, сьогодні краще сприймати в якості лише далекої мрії. Кошти, які як компенсацію за втрату голови родини виплачує держава – теж, м’яко кажучи, мають непродуману процедуру.

 

Іх ділять між всіма спадкоємцями, включо з батьками. Так, до прикладу, родина з двома дітьми отримує розділені гроші на чотири частки – дітям, вдові, і… Батьку загиблого воїна, який пішов з родини коли хлопцю був рік…і не опікувався і навіть не спілкувався з ним… Отакі дивні речі. Чому так? Виявляється замість того, щоб тонко розібратися в тому як краще допомогти сиротам, тупорилі чиновники переписали главу з Цивільного Кодексу України. От і маємо.

 

Хоча й сума, за нинішніми цінам копійчана вже і не здатно не те, що компенсувати втрату кормильця родини, але й навіть суттєво поліпшити умови іх життя. Подібна проблема практично у всіх родинах. Сумно. Насправді від держави ми маємо поки декларовані наміри і дуже мало реальної турботи.

І про проблему волонтерськоі допомоги. Чим далі від великих міст, тим менше вона відчувається родинами. А в маленьких селах, нажаль, вдови в останній раз бачили представників волонтерських та патріотичних організацій на похоронах.

 

Нажаль це так. Але ці родини зараз відчувають гостру потребу в допомозі. В чоловічих руках, що наведуть лад на подвір’і, відремонтують помешкання, тощо. На черкащині зараз 24 сироти загиблих бійців. Але це тільки діти воїнів, що пішли воювати через військовий комісаріат і їх загибель доведена.

Є ще зниклі безвісти, є загиблі бійці різних угрупувань, які не оформлювали документи офіційно.

 

Насправді за неповний рік ми маємо шалену кількість полеглих. Війна однозначно кривавіша за афганську — останній військовий конфлікт, в якому брали участь украінці у складі армії Радянського Союзу. 24 дитини на регіон, де мешкає більше мільйона украінців. Ми можемо спробувати зробити життя цих діточок кращим.

 

Хоча наврядчи зможемо замінити ім батька. Але давайте подумаємо, що ми зможемо робити для них? Як відремонтувати їм оселі, чи навіть побудувати нові? Як дати освіту, як лікувати, як їм відпочити, щоб забути весь жах сьогодення. Це діти героїв, що віддали життя за наше з вами майбутнє. Ми відвідали родини, в яких чоловіки могли відмовитися за законом йти у військо, бо це багатодітні родини.

 

Але всі вони пішли добровольцями. Це страшний збіг чи закономірність? Це просто докір нашому сумлінню. Це докір та нагадування, що є цінності, вище за власне життя. Прийшло вже кілька днів після нашої поіздки. Але я досі відчуваю біль від прохання маленького хлопчика передати батькові про те, що він за ним скучив. Я відчуваю біль від слів вдови одного з загиблих: “Дуже важко… Але я сподіваюсь, що він загинув недаремно. Що нарешті в цій краіні щось зміниться…” – написав Валерій Воротник.