Все як на виборах: із агітацією та голосуванням. Днями до міста режисер Антон Романов привіз виставу «Вибори мера Черкас». Народжений у Сімферополі, він називає себе українським нережисером та показує невистави.

Коли почалася Революція Гідності, він був змушений виїхати й досі не може повернутися. Зараз режисер працює в Києві, у PostPlayТеатрі. Він піднімає соціальні проблеми через діалог між глядачами і акторами. Антон розповів Громадське: Черкаси про вибори в Криму, проблему комунікації людей під час війни та чому хотів би повернутися в рідне місто Сімферополь.

«Де моя батьківщина?»

Що ти згадуєш, коли чуєш слово «Крим»? Чому туди хочеться повернутися?

Повернутися туди хочеться, бо сумую за природою: горами, морем, містом. Також у нас були улюблені пляжі. Влітку ми їздили або навіть тижнями жили там. Сумую за театром. Спочатку це була студія «На Москальці», потім створили театр-студію «Ми», арт-центр «Карман», а потім сталося те, що сталося і ми змушені були поїхати. І вже в Києві ми вже створили «PostPlayТеатр». Зараз їжджу по маленьких містах і створюю маленькі театри, показую вистави.

Чи не плануєш переїзд родини в Україну?

Рідні переїжджати не хочуть. Якби була така змога, то і я б не переїхав, бо це Крим, не можна покидати Крим. Це потрібно народитися і прожити все життя в Криму. Це якийсь інший світ. Якщо мене питають: «Де моя батьківщина?», то відповідаю: «Це не Україна, а Крим». В мене, як і у кримських татар, немає іншої батьківщини, є тільки Крим. Я насправді думаю, що я туди повернуся, це лише питання часу, коли закінчиться війна.

З чого почалася твоя режисерська кар’єра?

Я не був засновником театру-студії «На Москальці», а приєднався до команди як режисер. Поставив першу виставу «Квіти на полі бою». Але театр закрився, тому що це був початок революції. Був момент, коли попросили художнього керівника театру Галину Джикаєву вивести дітей на мітинг за Януковича. Вона відмовилася. Тоді Галина ще працювала на Чорноморській ТРК і про цю ситуацію сказала в новинах, після цього почалася «травля». Її звільнили і ми також змушені були піти. Опісля звільнили Галину, як художнього керівника, поставивши іншого. А він зробив так, щоб всі пішли. Тому невдовзі театр закрили.

З іншими акторами та Галиною Джикаєвой ми відкрили власну театр-студію «Ми». Студія запрацювала на базі Художнього Музею, але ми зрозуміли, що нам цього замало, що хочемо розширюватися і не залежати від різних інстанцій, щоб це був не тільки театр, а й виставки, музичні вечори, кінопокази. Ми зробили такий арт-центр «Карман». Пропрацювали там рік-два, поки не почалася революція. Але до мітингів почалися серйозні сутички з радикалами, які працювали з владою. Перший напад стався, коли ми показували стрічку «Відкритий доступ». Під час показу стрічки зал закидали димовими шашками, але ми не розгубилися і вийшли через чорний вихід. Потім знову повернулися у зал та додивилися фільм. Другий напад був жорстокішим. Одні хлопці у балаклавах оточили всі виходи, інші забігли, побили глядачів та підпалили зал, але в нагоді став реквізит вечора – баклажки з водою. Кінопоказ не відбувся. Так, вдруге написали заяву в міліцію, але ніхто їх не розглянув. Останній напад стався вже на мене та Галину. До нас підійшов хлопець зі зброєю, не приховуючи обличчя, погрожував, щоб ми не вели мистецьку діяльність. Третю заяву так само ніхто не розглянув. Тоді ми зрозуміли, що міліція все це «кришує» і ніякого провадження не буде.

Коли ти зрозумів, що потрібно виїжджати?

Вперше коли мого друга затримали, нам повідомили, що в міліції сидить ФСБ. Але це був той час, коли українське законодавство вже не діє, а російське – ще не почало діяти. Тоді його адвокат просто вивів, посадив в машину і вони «змились». А мені просто передзвонили знайомі і попередили, щоб я збирав негайно речі.

«Я нережисер, чого ви?»

Коли ти переїхав до України, чи було куди їхати?

Я тоді вже співпрацював із Донецьким національним театром. Там досі моя трудова книжка (жартує Антон). Мені пообіцяли квартиру, роботу, але згодом революція почалося і там. Я не поїхав. У театрі довго запевняли, що в Донецьку нічого такого не буде, бо в них більше проукраїнського населення, але сталося, що сталося.

Тоді Сергій Проскурня запропонував приїхати у Черкаси. Тут я пропрацював рік, поставив три вистави: «Сніданок з ворогом», «Історія про людину, з якою трапилась ця історія», «Гра в театр». Далі поїхав працювати до столиці, гастролюю країною.

У чому різниця між державним театром і студією?

Державний театр – це служіння. У державній структурі не можу показувати такі речі, які зараз роблю, наприклад, вистава «Ополченці» або «Мапа ідентичності/мова ворожнечі». Навряд чи державний театр зможе дозволити поставити виставу «Вибори мера міста».

Чому ти називаєш себе НЕрежисером, показуєш НЕвистави, у вас НЕтеатр?

Коли відбуватися вся ця річ в Криму, коли вийшли танки, з’явились «зелені чоловічки», я вже тоді розумів, що, коли говорю про актуальні речі у своїх невиставах, це не так гостро відчувається, як на дворі. Ти виходиш на вулицю, а там все набагато гостріше, ніж те, що показую на сцені. А зазвичай в театрі має бути навпаки. Приходиш в театр, завіса і там таке життя, а потім ти виходиш в місто. А там все навпаки відбувається. Я зрозумів, що це час таких гострих змін, зустріч з реальністю більше потрібна, ніж зустріч з якоюсь казкою, іншим світом. Тому з часом я почав писати сценарії, які виводив на глядачів, саме тут і зараз має бути історія-реальність.

Це ще більше для того, щоб виправдовуватися. На фестивалі приходять критики і кажуть «це не театр», а я відповідаю «я нережисер, чого ви?» В цьому нетеатрі я намагаюся вийти за межі. Так я розвиваюся.

Ти вперше показав виставу «Вибори мера Черкас». Чому саме така назва? Звідки виникла ідея?

У мене є знайомий Костя Солов’єнко, з яким ми довго дискутували на тему демократії, корупції та чи можна таку виставу поставити, і він дав мені ідею про вибори мера міста.

У чому ідея вистави?

Концепція дуже проста. Ми вибираємо нового мера Черкас і це все. Це така гра. Але чого я це роблю? Бо мені здається, що є така проблема вибору з нашою системою демократії. Я бажаю, щоб була нормальна демократія, але чомусь вона не працює. Бо це ми обрали того самого Януковича. Це була воля народу. Це ми сьогодні обрали Порошенка. Народ Росії обрав Путіна і обирає його вкотре. Можна казати будь-що про чесні/нечесні вибори, але народ за них голосує. Я намагаюся зрозуміти, чому так працює цей механізм. Чому ми обираємо тих чи інших? Чому це так стається? Чому перемагає демагогія і популізм? Чому коли ми йдемо на вибори, я не знаю, за кого мені голосувати. Я жодному з них не довіряю, взагалі. Це ілюзія вибору. Бо нічого з цього я вибирати не хочу. А того, кого б я обрав, серед них немає. І це також питання. Де ті, за кого можна було б віддати свій голос?

А хто має балотуватися?

Не знаю, от тому я ставлю цю невиставу, щоб зрозуміти. Якби в мене були відповіді, я б цього не робив.

Яким чином на виставі ти з глядачем маєш дати відповідь на питання «Як обрати мера міста?» Як це відбувається?

Ми в прямому сенсі обирали мера. Ми ділилися на 4 команди, у кожного своя партія, всі щось обіцяли, комусь ми не/вірили, була незалежна журналістика. Збір підписів був дуже веселий.

Твої вистави мають політичний характер. Чому такий вибір тем?

Коли я проводжу ідейно-тематичний аналіз, я відштовхуюсь від проблеми. Я можу відстоювати ту чи ту точку зору, бо коли в мене є чітка позиція на якесь питання, то його не треба виносити на глядацьку залу, бо в неї також є позиція. І добре, якщо вона буде іншою, а якщо такою самою, як у мене, то це буде мастурбація.

Чому суспільство не задоволене власним вибором? У чому проблема?

Мені здається, тут дві проблеми. Перша, коли ми обираємо без критичного мислення, коли ми віримо в популізм, а мозок виключаємо. Що з цим робити? Друга проблема, якщо є критичне мислення, то у багатьох немає довіри до жодної партії. Я бачив статистику про довіру до кожної партії, то кожна з них низьку показники. Там питання в тому, кому більше недовіряють. Але це не вибір, це якесь лайно.

«Що буде коли війна закінчиться?»

Що для тебе вибори?

Я зараз більше переживаю вибори в Криму, а точніше їхню фальсифікацію. Мої батьки не пішли на вибори, бо вибирають російського президента, а Крим належить Україні. Моя мама і я за національністю росіяни, але ми громадяни України і досі вважаємо себе такими.

Остання з твоїх невистав називається «Мапа індентичності/мова ворожнечі». У ній ти розповідаєш про проблему комунікації. Також вона тісно пов’язана із ситуацією на Сході України. Чому так складно зараз порозумітися і чи це можливо?

Зараз ми втратили діалог між людьми, коли зруйновані всі мости, базові речі, коли повернутися до діалогу складно, але треба. Я себе дуже часто питаю: «Що буде коли війна закінчиться?». І це надскладне питання. Бо зараз у мене враження, що ми воюємо за територію, а не за людей, а Україна це не територія, це люди. Можна забрати територію – Україна залишиться, але якщо вбити всіх людей, то країни не буде. Територія залишиться для похованих людей.