Сьогодні спортзал в одному з корпусів черкаського університету перетворився на залу, наповнену тканинами, опорами, сітками та щирими людьми, які вірять у перемогу України. На початку повномасштабного вторгнення сюди приходило до 200 небайдужих, які власними руками виплітали сітки й кікімори для українських захисників, зараз людей стало менше, але потреба в «золотих» волонтерських пальчиках і досі залишається актуальною.

Журналісти видання ЗМІ.ck.ua поспілкувались із волонтерами й дізналися про те, як виготовляють кікімори та сітки, чому зменшилась кількість охочих та чи є сьогодні потреба в такій роботі.

Захисники мають відчувати підтримку: як у Черкасах продовжують плести сітки для військових

Координатор Анна Іванівна плете сітки ще з 2014 року. Тоді вона була у волонтерській спільноті «Черкаські павучки», а коли в березні в ЧНУ ім. Богдана Хмельницького організували місце для волонтерства, то її запросили сюди, аби вона допомогла та навчила новачків цьому мистецтву. З того часу жінка вже виплітає перемогу для України тут.

«Я прийшла 4 березня. Не дуже хотіла, бо в мене на тому місці була робота. Я ще армую сітки. Коли сітку сплітають, то вона сама по собі некерована. Якщо її треба накинути на танк, то це буде важко зробити, бо не зрозуміло, де той кінець і де початок. Тому по периметру ми продіваємо шнур і по боках робимо великі петлі. Так видно, де кути й легше нею користуватися. Я думала, що прийду тільки на один день, але потім мене попросили прийти ще раз. І з тих пір я тут і залишилася», – пригадує Анна Іванівна.

Зараз у колишньому спортзалі розташовано 14 каркасів. На початку їх було тільки вісім. Але тоді приходило до 200 людей на день і на кожному з каркасів стояло по 8-10 волонтерів. Зараз же деякі з опор стоять пусткою, бо нині не вистачає охочих.

«Важко було на початку, але потім я себе взяла в руки. Треба було учити та переучувати, бо хотілося, щоб сітки плели правильно. Ми місяць десь боролися, намагалася добитися прямих ліній. У нас і кольорів не було потрібних спочатку. Та зараз маємо дуже гарні сітки. Ми робимо й плями на них, щоб більше було схоже на потрібну місцевість і краще маскувало наших захисників», – каже Анна Іванівна. 

Як вона розповідає, за березень вдалося виготовити 300 сіток. За квітень – 90. За травень буде також близько дев’яноста. Кількість зменшилась тому, що стало приходити менше людей.  

«Є потреба, але немає рук. Це необхідність. Ми повинні допомагати нашій армії. У нас у Черкасах стільки людей, невже оце вдома сидіти краще, ніж прийти сюди? Тут можна поговорити, відволіктися. Ми повинні бути дуже об’єднанні й допомагати ЗСУ. Наші захисники мають відчувати підтримку. Плетіння сіток та кікімор – це один із найкращих способів зробити свій вклад у перемогу України», – каже Анна Іванівна.

Павло приїхав до Черкас із Харкова до родичів. Із 15 березня він приходить до університету щодня, крім неділі, й плете тут сітки.

«Мої родичі працюють над цим ще з 2014 року. Звісно, ми всі підтримуємо наші ЗСУ і повинні робити щось для перемоги, тому вирішили, що це один із кращих зараз способів, як ми можемо допомогти. Я сподіваюсь, що цим наближаємо перемогу», – каже він.

За його словами, від такої роботи втомлюються плечі, шия, ноги, але до будь-якої фізичної праці можна звикнути. Він упевнений, що навчитися плетінню сіток не важко, а за певний час людина навіть зможе вже сама обирати правильний колір.

«Треба, щоб приходило якомога більше людей. Армії дуже потрібні сітки. Коли я тільки почав плести, то було набагато більше небайдужих, зараз – одинці. У нас дуже великі замовлення, а військові дуже задоволені нашими роботами. Багато хто починав із нуля, але зараз уже люди дуже добре це роблять», – каже Павло.

Волонтерка Валентина Пономаренко сама з Черкасах і розповідає, що в перші дні було страшно зробити помилку, але з досвідом плести сітки стало легше. Зараз вона каже, що це не важко й за бажання можна швидко навчитися.

«Коли почалася війна, то захотілося якось допомогти. Сидячи дома перед телевізором і гортаючи новини, було дуже важко. Коли дізналась, що тут можна плести сітки, то прийшли з подругами майже з перших днів. Раніше було багато вчителів, а зараз вони повернулися до роботи. Та ми продовжуємо ходити, бо коли плетемо ці сітки, то молимося за наших хлопців, щоб вони перемогли», – зазначає вона.

Пенсіонерка з Черкас Катерина Печена розповідає, що всі її родичі жили в Ірпені. Вона дуже переймалася за них і тому вирішила прийти сюди та плести сітки, аби так наблизити перемогу України в цій війні.

«Мені було так легше. Родичі майже відразу повернулися до себе додому й там відбудовують Ірпінь, а я тут допомагаю тим, чим можу. Хочеться, щоб приходило більше людей. Кожен може навчитися цьому. Це зараз основна допомога, особливо, якщо не виходить допомагати грошима. Ми на сітках робимо літеру «п», як символ «павучків»», – розповідає вона.

Аліна Усенко з Руської Поляни, яка навчається в Черкасах в цьому університеті, плете сітки нині тільки другий день, але вже робить успіхи. Про таку можливість дізналась від одного зі своїх викладачів.

«Я допомагала також і на початку війни, але більше грошима. Зокрема, малювала арти й просила надіслати за це будь-яку суму на підтримку ЗСУ. Моя мама вдома також плете сітки, тому це теж стало для мене поштовхом спробувати доєднатися й так допомогти. Це не важко, просто потрібно набити руку», – каже волонтерка.

"Це щит із наших молитов, любові та віри": як у Черкасах плетуть кікімори

Із 10 березня в університеті виділи ще одне невелике приміщення для того, аби там вже виготовляли кікімор. Спочатку вага однієї була близько трьох кілограмів, та нині волонтерки вже так навчилися їх плести, що вона зменшилась до 2,2 кг.

«Вони як витвір мистецтва. Особливі. У нас змінюються кольори, тому що змінюються погода. Якщо раніше ми робили більше до степу, то зараз у нас і ліс, і лісостеп, і просто степ. Десь треба щоб було зеленіше, десь світліше. Нам надсилають фото місцевості, ми по них орієнтуємось, які треба, щоб були кольори. Якщо я бачу територію, то я відразу можу собі уявити, які туди потрібні тканини», – розповідає координаторка Анна Іванівна.

За її словами, на створення однієї кікімори в людини йде десь до трьох днів. Однак якщо працювати над нею цілий день, то можна впоратися й швидше.

«Одна наша волонтерка задню частину плела два дні, а вже руки натренувались і вона закінчила інший бік за один день. Раніше люди дуже думали над тим, як би його так зробити, щоб було краще. А зараз уже все виходить автоматично», – каже волонтерка.

Волонтерка Лариса розповідає, що в неї двоє синів захищають Україну. Один із березня 2015 року, а інший після 24 лютого 2022 року. Саме тому й вона вирішила зробити свій вклад у перемогу. На сьогодні вже доробляє шосту кікімору.

«У нас тут дуже гарний колектив, ми як одна сім’я. До створення кікімор долучаються і місцеві жителі, й переселенці. Нас об’єднала загальна біда. Я ж побачила по телевізору, що потрібні руки та матеріали, тому прийшла сюди із своєю тканиною. Спочатку працювала в спортивній залі із сітками. А потім через тиждень перейшла сюди. Боялась, а потім набила вже руку. От учора вже з 8 ранку до 8 вечора доробила спинку в кікімори», – каже Лариса та додає, що в своїх кікіморах вони роблять також всередині кишеньку, в яку кладуть обереги та записки із побажаннями для захисників.

Спочатку Оксана проживала в місті Донецьк, але в 2014 році була змушена переїхати до Покровська Донецької області. У 2022 році довелося вже звідти тікати від російських бомб і ракет до Черкас.

«Мене сюди ноги самі привели. Коли тобі доводиться вже вдруге вимушено переїжджати, то хочеш чи не хочеш, але відчувається відчай та смуток, навіть попри те, що я сама по собі людина оптимістична. Я переїхала з дітьми. Одного разу ми виходили, щоб подивитися місто, я хотіла знайти розраду, подивилась вгору і сказала: «Боженько, дай мені ту дорогу зараз, щоб щось було гарне». Так, я вирішила почати допомагати. Зайшла в один пункт, там не були потрібні волонтери. Мене направили в інші місце, але й там відмовили. Так я опинилися тут», – розповідає волонтерка.

Пригадує, що над плетінням кікімор працює вже близько двох місяців.

«У мене багато знайомих на передовій. Тому в ці кікімори вкладаю не тільки душу та серце, але й свою позитивну енергію, яка обов’язково буде захищати наших хлопців та вести до перемоги», – зазначила вона.

Для волонтерки Лідії війна почалася в 2014 році. Тоді вона була за кордоном і допомогу для військових збирали там. Згодом повернулася додому й з того часу з України вже не виїжджала, адже відчула, що тут вона потрібніша зараз.

«Починала восени із сіток, а потім перейшла у відділ, де плетуть кікімори. Мені подобається плести перемогу. Це не просто плетена сітка, це щит із наших молитов, любові, віри в кожного військового. Кікімора рятує одну людину, а сітка – десятки життів. Ми сюди приходимо, тому що не можемо не прийти. Це місце стало осередком надії та віри, а ще любові до України», – каже вона.

Допомогу ніхто не скасовував: у Черкасах потрібні руки для плетіння сіток

Нині війна триває на території всієї України. Завдяки ЗСУ фронт не дістався до Черкас, але якщо волонтери перестануть допомагати, то це може статися. Тож містян та гостей запрошують приходити та долучатися до плетіння сіток і кікімор. У військових зараз є в них потреба.

«Якщо військові замовляють сітки ці, то як ми можемо просто припинити їх виготовляти? Ми з 2014 року не дозволяли собі цього робити й зараз так само працюємо. Напевно, люди вже потроху звикають до війни. Але ж допомогу ще ніхто не скасовував. Війна на всій території України й ми повинні допомагати нашим військовим. Якщо вони захищають нас там, то це для того, щоб фронту не було тут. А ми повинні з тилу робити все можливе», – сказала Анна Іванівна.

Долучитися до плетіння сіток може кожен охочий. Для цього потрібно прийти до корпусу ЧНУ ім. Б. Хмельницького №2 за адресою вул. Дашковича 24. Анна Іванівна жартує, що із собою потрібно мати тільки ножиці та гарний настрій, а всьому іншому навчать.

«Треба налаштуватися на те, що ви хочете саме допомогти. Можливо, хтось думає, що це важко. Що значить важко? Мені здається, що для української жінки нічого взагалі не важко. Приходити може будь-хто, зокрема й студенти. Тут всьому навчать і покажуть, як треба робити. Нам дуже потрібні руки. Можна приходити не на весь день, а тільки на годину чи на дві. Будь-яка допомога – це крок до нашої перемоги», – каже вона.

Підготувала Світлана Небилиця 

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Страшно всім, але ж хтось має це робити": як у Черкасах працюють волонтери.